— Нахабна! Гостра на язик! А чи подобається це мені? Ще б пак! Коли не клацатимеш ховрашків, приходь до старого Баті, я знайду тобі якусь робітку… тільки спершу перевдягнися. Щоб мастилом чи тирсою не запацьоритися. Яволь?
— Так, — знову діловим тоном відповіла Ерін.
Батя Аллен глянув на свій годинник.
— Парк відчиняється за годину, дітки, будете вчитися і заробляти одночасно. Почніть з атракціонів. — Він по черзі показав пальцем на атракціони й назвав їх. Я зрадів, бо мені дісталося «Колесо Кароліни». — Можу відповісти на одне-два запитання, на більше часу нема. Хтось хоче щось спитати чи вже підете?
Я підняв руку. Він кивнув і запитав, як мене звати.
— Девін Джонс, сер.
— Хлопче, ще раз я почую, що ти мене так назвав, — вилетиш звідси.
— Девін Джонс, Батя. — Називати його «йди сюди, старий сучий сину» я ще був морально не готовий. Може, згодом, коли ми роззнайомимося ближче.
— Отак, — кивнув він. — Що в тебе на думці, Джонсі? Окрім цієї кучми рудого волосся?
— А що означає «карні-від-карні»?
— Це означає, що ти як старий Істербрук. Його батько працював на «карнавалах» — масових ярмаркових розвагах з атракціонами ще в часи Запорошеного казана[26], а його дід — ще тоді, коли показували шоу з фальшивими індіанцями і Великим вождем Йоулатча.
— Та ви приколюєтесь! — екзальтовано вигукнув Том.
Від холодного погляду, яким зміряв його Батя, Том трохи притих, хоча вгамувати його було в принципі непросто.
— Синку, ти знаєш, що таке історія?
— Е-е… Те, що було в минулому?
— Нє. — Він затягнув шнурівку на брезенті. — Історія — це колективне і предковічне лайно людської раси, величезна і щораз більша купа лайна. Ми стоїмо на її верхівці, але вже зовсім скоро нас накриють какашки прийдешніх поколінь. Ось чому одяг ваших батьків такий дивний на старих фотографіях, і це лише один приклад. Тому раджу вам, як людям, котрим судилося бути похованими під гівном дітей і правнуків, дарувати трошечки більше прощення.
Том розтулив рота (мабуть, хотів дотепно відповісти), та таки вирішив за краще помовчати.
Озвався Джордж Престон, ще один учасник команди «Біґль».
— А ви карні-від-карні?
— Нє. Мій батько розводив худобу на ранчо в Ореґоні, а тепер брати переганяють стада. Я в сім’ї паршива вівця і, чорт забирай, пишаюся цим. Усе, якщо запитань більше нема, пора облишити дурниці й переходити до справ.
— А можна ще одне-єдине? — спитала Ерін.
— Лише тому, що ти красунька.
— А що означає «носити шкуру»?
Батя Аллен розплився в усмішці й сперся руками на стійку своєї будки.
— Скажіть мені, юна леді, а ви маєте здогади, що це може бути?
— Ну… так.
Усмішка стала ще ширшою, у роті керівника нашої нової команди показалися обидва жовтуваті ікла.
— Тоді ви, мабуть, на правильному шляху.
Що я робив у «Джойленді» того літа? Та все. Продавав квитки. Штовхав тачку з попкорном. Продавав порції торта «Мурашник», цукрову вату, видав трильйон хот-доґів (які ми називали веселими догами — та ви, мабуть, здогадувалися про це). Власне, саме веселий дог і призвів до того, що моє фото з’явилося в газеті, хоча той злощасний цуциколик продав не я. То був Джордж Престон. Я працював рятувальником, як на пляжі, так і на Озері щастя — басейні, в який спускалася гірка «Плюсь-Хрясь». Я танцював у лінію в селі Виляй-Крути з іншими учасниками команди «Біґль» під «Пташиний біт», «Чи втратить твоя жувальна гумка свій смак на стовпчику ліжка за ніч», «Ріппі-Реппі, Зіппі-Зеппі» та купу інших безглуздих пісеньок. А ще я відпрацював (здебільшого з радістю) нянькою без ліцензії. У Виляй-Крути існував ухвалений бойовий клич для зустрічі з зарюмсаною дитиною: «Ти оце всміхаєшся губами донизу, а треба губами догори!» — і я не лише обожнював це казати, я досяг у цьому певної майстерності. Саме у Виляй-Крути я вирішив, що мати дітей у майбутньому — це хороша ідея, а не мрія, приправлена смаком Венді.
Я (разом з іншими привітними помічниками) навчився блискавично перебігати з одного кінця «Джойленду» в інший — або завулками за будками, павільйонами, атракціонами й кіосками, або одним із трьох службових тунелів: Нижнім Джойлендом, Нижньою Дорогою Гінчаків та Бульваром. Я тоннами вивозив сміття, зазвичай на електромобілі по Бульвару, затемненій і зловісній магістралі, яку освітлювали флуоресцентні лампи-трубки, що сичали й блимали. Кілька разів я навіть працював так званим роуді — вивантажував апаратуру: підсилювачі й монітори, коли один виконавець прибув пізно й без своєї команди.
Я навчився говорити говіркою. Деякі слова й фрази (наприклад, шаром — для безкоштовного шоу чи зійшов на покидь — про атракціон, який зламався) були суто карнавальними й старими, як світ. Інші ж, приміром, кнопки — про гарненьких дівчат і фумпи — про хронічних скигліїв, були суто джойлендівським жаргоном. Я думаю, в інших парках є свої варіанти говірки, проте переважно вони завжди карні-від-карні. Молоточавка — це ховрашок (зазвичай фумп), який ниє, коли доводиться стояти в черзі. Остання година дня (у «Джойленді» з десятої до одинадцятої вечора) називалася здувом. Ховрашок, який програвав у котрійсь будці й вимагав назад свої бабки, був баблочавом. Донікер — це туалет. Наприклад: «Гей, Джонсі, збігай-но в донікер біля «Ракети на Місяць», там якийсь тупий фумп наригав у раковину».
Усі ми легко навчилися продавати різні товари («стояти на точках»), бо штовхати візок з попкорном чи працювати за прилавком сувенірної крамнички може кожен, хто вміє видати покупцеві решту. Керувати атракціонами було не набагато важче, проте попервах лячно, бо від тебе залежали життя, і серед них чимало дитячих.
