— Якось наче висить на тобі, нє? — спитав Лейн. — Раніше такого не було. На скільки фунтів ти схуд?
— Господи, не знаю. Треба, мабуть, піти до Жирного Воллі. — Жирний Воллі стояв на ятці «Вгадай свою вагу».
— Це несмішно, — зауважила Фортуна. — Не можна ходити у тому клятому собачому костюмі півдня під розжареним літнім сонцем, а потім ковтнути дві сольові таблетки і сказати, що це їжа. Оплакуй своє втрачене кохання, скільки влізе, але їж при цьому. Їж, чорт забирай!
— Хто вам розтріпав? Том? — Ні, навряд чи він. — Ерін. Вона не має права…
— Ніхто мені не розтріпав. — Роззі випросталася й наче виросла. — Я все бачу.
— Не знаю, як щодо бачення, але нахабства вам точно не позичати.
Вона миттєво вийшла з образу й знову стала Роззі.
— Я не про екстрасенсорику, синку, а про звичайну жіночу спостережливість. Думаєш, я не розумію, коли переді мною нещасний Ромео? Після всіх цих років читання долонь і зазирання в кристал? Ха! — Вона ступила крок вперед, сколихнувши показними грудьми. — Мені байдуже, що там у тебе в особистому житті, просто я не хочу, щоб четвертого липня, коли в затінку, до речі, буде дев’яносто п’ять градусів[33], ти загримів у лікарню з тепловим ударом чи ще чимось гіршим.
Лейн зняв котелок, заглянув у нього і знову посадив на голову, цього разу заломивши на інший бік.
— Вона не каже цього прямо, щоб не втратити славетної репутації бурчухи, але ми всі тебе любимо, малий. Ти швидко вчишся, робиш усе, про що попросять, ти чесний, нікому не створюєш проблем, і діти тебе обожнюють, коли шкуру натягаєш. Але треба бути сліпим, щоб не бачити, що з тобою щось діється. Роззі думає, що в усьому винна дівчина. Може, вона й правду каже, а може, й ні.
Роззі зиркнула на нього гордовито: як-ти-смієш-у-мені-сумніватися.
— Може, у тебе батьки розлучаються. Мої розбіглися, і мене це мало не вбило тоді. Може, твого старшого братика посадили за наркоту…
— Моя мама померла, і я єдина дитина, — похмуро відказав я.
— Мені однаково, хто ти там, у зовнішньому світі, — сказав він. — Тут «Джойленд». Країна розваг. Шоу. І ти один із нас. А це означає, що ми маємо право про тебе піклуватися, хочеш ти цього чи ні. Тому починай щось їсти.
— Починай багато їсти, — виправила Роззі. — Зараз, опівдні, увесь день. Щодня. І постарайся їсти щось, крім смажених курчат, бо там, скажу тобі, серцевий напад у кожній гомілці. Піди в «Печерний лобстер» і замов рибу й салат із собою. Скажи, хай зроблять подвійну порцію. Набери трохи ваги, щоб не скидатися на ходячий скелет на сцені цирку. — Вона глянула на Лейна. — Дівчина, точно тобі кажу. Це ж видно неозброєним оком.
— Не знаю, в чому причина, але годі, бля, сохнути, — сказав Лейн.
— Негарно так висловлюватися в присутності дами, — дорікнула йому Роззі. Вона знову ввійшла в роль Фортуни. Невдовзі могла розродитися фразочкою на зразок «Дзе те, джого ходжуть духи» абощо.
— Та, іди ти, — сказав Лейн і пішов до колеса.
Коли його вже не було видно, я подивився на Роззі. Насправді вона не дуже годилася на роль матері, проте на ту мить інших альтернатив я не мав.
— Роз, невже всі про це знають?
Вона похитала головою.
— Та ні. Для більшості старожилів ти всього-на-всього ще один молодий і зелений головний-куди-пошлють… хоча вже не такий зелений, як три тижні тому. Але багатьом тутешнім ти подобаєшся, і вони бачать, що з тобою щось діється. Твоя подруга Ерін, наприклад. І твій друг Том. — «Друг»вона промовила так, наче воно римувалося з «потрух». — Я теж тобі друг і, як друг, скажу, що серце зібрати докупи не можна. Тільки час на це здатен. Зате ти можеш зібрати докупи своє тіло. Їж!
— У мене таке враження, що ви єврейська мама з анекдоту, — зауважив я.
— Я таки єврейська мама, і повір, це не анекдот.
— Анекдот — це я. Бо постійно про неї думаю.
— Цьому ти зарадити не зможеш, принаймні тепер. Але до інших думок, які часом тебе навідують, ти повинен повернутися спиною.
Мабуть, у мене відвисла щелепа. Я не певен. Але точно знаю, що очі округлилися. Люди, які так довго пробули в бізнесі, як Роззі Ґолд у ті часи (говіркою їх називали рукавичками, за вміння читати з долоні), вміють вловлювати хід твоїх думок, тож здається, що це телепатія, а зазвичай це лише спостережливість і уважність.
Хоча не завжди.
— Я не розумію.
— Облиш слухати ті похмурі записи, ти мене зрозумів? — Вона суворо зиркнула мені в очі та розсміялася — з подиву, який у них побачила. — Нехай Роззі Ґолд лише єврейська мама й бабуся, та Мадам Фортуна бачить чимало.
Так само, як моя квартирна хазяйка. Трохи згодом я дізнався (коли побачив, як Роззі та місіс Шопло обідають разом у Гевенз-Бей в один з вихідних, які в Мадам Фортуни видавалися нечасто), що вони давні близькі подруги й знають одна одну багато років. Місіс Шопло стирала порох у мене в кімнаті й раз на тиждень пилотяжила підлогу. Вона могла бачити мої записи. Що ж до решти — тих сумнозвісних суїцидальних намірів, що часом навідували мене, — чи не могла жінка, яка більшу частину свого життя провела, спостерігаючи за людьми й шукаючи психологічних підказок (тих, що і говіркою, і мовою великого покеру називалися телзами), здогадатися, що чутливий юнак, якого щойно покинула дівчина, міг плекати думки про таблетки, і мотузку, і морські хвилі?
— Я їстиму, — пообіцяв я. До Перших воріт мені ще треба було зробити купу всього, та загалом аж нетерпеливилося втекти від неї, поки вона не сказала щось цілковито ганебне, наприклад: «Її дзвати Вендзі, і ти досі думаєш про неї, коли маз-турбуєш».
— А ще перед сном випивай велику склянку молока. — Вона настановчо піднесла догори вказівний палець. — Не кави — молока. Помодже тобі зпати.
— Варто спробувати, — сказав я.
Знову з’явилася Роз.
— Того дня, коли ми познайомилися, ти питав, чи є в твоєму майбутньому вродлива жінка з темним волоссям. Пам’ятаєш?
— Так.
— І що я сказала?
— Що вона в моєму минулому.
Роззі кивнула, сильно і владно.
— Так і є. І коли тобі захочеться подзвонити їй і благати дати тобі другий шанс — а таки захочеться, захочеться, — май трохи гордості. Поважай себе. А ще пам’ятай, що міжміські дзвінки коштують дорого.
