Машину Енні припаркувала на майданчику, що прилягав до лікарні. Знак на ньому проголошував «ЦІ ДВА РЯДИ ДЛЯ АВТОМОБІЛІВ ЛЮДЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ». Я побачив, що їздила Енні на фургоні, у задній частині якого було повно місця для складеного візка. Вона відчинила пасажирські дверцята, але Майк відмовлявся вставати з візка. Він з усієї сили вхопився за бильця, аж руки побіліли.
— Сідай у машину! — кричала вона на нього.
Майк, не дивлячись на неї, похитав головою.
— Я сказала, сідай у машину!
Цього разу він навіть головою не похитав.
Вона вхопила його за руку і смикнула. Візок стояв на гальмах, тому перекинувся вперед. Я встиг саме вчасно, щоб підхопити його і не дати їм обом звалитися у відчинені дверцята фургона.
Волосся впало Енні на обличчя, і очі, що крізь нього прозирали, були дикі — очі норовливої кобили у грозову ніч.
—
— Стоп, — сказав я і взяв її за плечі. Западини біля ключиць були глибокі, кістки проступали майже на поверхні. «Вона надто переймається тим, щоб запихати калорії в Майка, і зовсім забула про себе», — подумав я.
— ВІДПУСТИ МЕ…
— Я не хочу його в тебе забирати, — сказав я. — Енні, мені це навіть на думку не спадало.
Вона припинила опиратися. Я обережно її відпустив. Роман, який вона читала, під час нашої боротьби упав на асфальт. Я нахилився, підняв його і поклав у кишеню на спинці інвалідного візка.
— Мам. — Майк узяв її за руку. — Це не обов’язково мусить бути остання радість.
І тоді я зрозумів. Ще до того, як її плечі опустилися й з грудей вирвалися ридання, я зрозумів. Вона боялася не того, що я посаджу його на якийсь шалений швидкісний атракціон і його вб’є викид адреналіну. І не того, що чужа людина забере в неї ушкоджене серце, яке вона так сильно любила. То був якийсь атавістичний (материнський) страх: якщо не робити певних речей востаннє, то життя йтиме своїм звичаєм — ранкові смузі на краю дощаного помосту, вечори з повітряним змієм на краю дощаного помосту, а навколо постійне й незмінне, вічне літо. Та тільки вже настав жовтень, і на пляжі вже нікого не було. Змовкли радісні крики підлітків на «Громовиці» і маленьких діток, які з’їжджали гіркою «Плюсь-Хрясь». У повітрі, коли день хилився до вечора, відчувались морозяні нотки. Жодне літо не триває вічно.
Енні прикрила обличчя руками і всілася на пасажирське сидіння фургона. Мало не зісковзнула, бо воно було для неї зависоким. Я підхопив і посадив її рівно. Та навряд чи вона помітила.
— Уперед. Забирай його, — сказала вона. — Мені пофігу. Можеш стрибнути з ним з парашутом, якщо хочеш. Тільки не сподівайся, що я братиму участь у ваших… у ваших хлоп’ячих іграх.
— Без тебе я не поїду, — промовив Майк.
Ці слова змусили її забрати долоні від обличчя й подивитися на сина.
— Майкле, ти все, що в мене є. Ти це розумієш?
— Так. — Він узяв її руку в свої долоні. — А ти — все, що є у мене.
Судячи з виразу її обличчя, це ніколи не спадало їй на думку. Насправді.
— Допоможіть мені сісти в машину, — попросив Майк. — Обоє, будь ласка.
Коли він вмостився (я не пригадую, щоб застібав йому пасок — мабуть, усе це сталося ще до того, як через них почали штрафувати), я зачинив дверцята і обійшов фургон спереду разом із нею.
— Візок, — немов уві сні, промовила вона. — Я маю забрати його візок.
— Я покладу. Сідай за кермо і приготуйся вести машину. Подихай глибоко.
Вона дозволила допомогти їй всістися. Я притримав її за лікоть. Вище ліктя її рука була така тонка, що я міг би легко охопити її долонею. Хотів був сказати, що на товстих серйозних романах вона довго не протягне, та передумав. Того дня вона й без того достатньо наслухалася.
Склавши візок, я поклав його в багажник. Вовтузився довше, ніж потрібно було, щоб вона могла прийти до тями. А коли знову підійшов до дверцят водія, то майже сподівався побачити підняте вікно, але воно досі було опущене. Вона витерла очі, висякала носа і більш- менш причесала волосся.
— Він не може поїхати без тебе, і я теж, — сказав я.
Енні заговорила так, наче Майка і не було в машині.
— Я так боюся за нього, весь час боюся. Він дуже багато бачить, і ці видіння тільки завдають йому болю. Я знаю, кошмари саме з цим і пов’язані. Він такий чудовий хлопчик. Чому він не може просто одужати. За що йому таке? Чому?
— Я не знаю.
Енні повернулася й поцілувала Майка в щоку. Потім знову подивилася на мене. Глибоко, з трепетом вдихнула повітря і видихнула.
— То коли поїдемо? — спитала вона.
«Повернення короля», звісно, не було таким важким, як «Дисертація», проте того вечора я не зміг би й «Кота в капелюху»[48] прочитати. Повечерявши консервованими спагеті (і пустивши повз вуха більшу частину влучних зауважень місіс Шопло про те, що деякі молоді люди зовсім не дбають про своє здоров’я), я пішов у свою кімнату, сів біля вікна і втупився у темряву, яка розстилалася перед очима, під акомпанемент постійного накочування й відступання прибою.
Я вже майже задрімав, коли в двері тихенько постукала місіс Ш.
— Дев, тобі дзвонять. Це якийсь хлопчик.
Я бігом спустився у вітальню, бо знав лише одного хлопчика, який міг мені подзвонити.
— Майк?
