Він заговорив дуже тихо.
— Мама спить. Сказала, що втомлена.
— Ще б пак. — Я згадав, як ми вдвох накинулися на неї.
— Я знаю, — відповів Майк, наче я вимовив цю думку вголос. — Але ми мусили.
— Майку… ти що, думки вмієш читати? Мої читаєш?
— Насправді я не знаю. Іноді я бачу і чую всяке, от і все. А іноді приходять ідеї. Це я придумав переїхати в дідів будинок. Мама казала, що він нізащо нам не дозволить, а я знав, що дозволить. Цей мій дар… Я думаю, він від нього мені дістався. Знаєш, він зцілює людей. Тобто іноді й прикидається, але часом по-справжньому зцілює.
— Майку, ти щось хотів? Чому подзвонив?
Голос у нього одразу пожвавішав.
— Спитати про «Джойленд»! Ми правда зможемо покататися на каруселі й чортовому колесі?
— Думаю, так.
— І в тирі постріляти?
— Можливо. Якщо мама дозволить. Усе це залежить від того, чи вона схвалить. А це означає…
— Я знаю, що це означає. — Нотки нетерпіння в голосі. Та потім крізь них знову прорвався дитячий захват. — Це так круто!
— І жодних швидкісних атракціонів, — нагадав я. — Ми домовилися? По-перше, ми застопорили їх на зиму. — «Колесо Кароліни» теж, але за допомогою Лейна Гарді запустити його можна було менш ніж за сорок хвилин. — По-друге…
— Ага, я в курсі, у мене серце. Вистачить і чортового колеса. Ти знаєш, ми бачимо його з краю доріжки. Згори, мабуть, світ видно, наче з мого повітряного змія.
Я всміхнувся.
— Так, щось таке. Але не забувай: тільки якщо мама дозволить. Головна тут вона.
— Ми їдемо заради
У мене відвисла щелепа, та ризику, що потече слина, не було, бо в роті геть пересохло.
— Звідки… — Лише хрип. Я знову проковтнув слину. — Звідки ти про неї знаєш?
— Не знаю, але думаю, що через неї я і їду. Я тобі казав, що воно не біле?
— Так, але ти не знав, що це означає. Тепер знаєш?
— Ні. — Він розкашлявся. Я почекав, коли напад скінчиться. Коли кашель вщух, Майк сказав: — Мені пора. Мама прокинулася. Тепер півночі не спатиме, читатиме.
— Справді?
— Так. Я дуже сподіваюся, що вона дозволить мені покататися на чортовому колесі.
— Воно називається «Колесо Кароліни», але люди, які там працюють, звуть його просто підйомником. — Деякі з цих людей (наприклад, Едді) насправді називали його бовдуропідйомником, але про це Майку знати було не обов’язково. — У «Джойленді» є своя таємна мова. Це одне з її слівець.
— Підйомник. Я запам’ятаю. Бувай, Деве.
У вусі клацнуло — Майк повісив слухавку.
Цього разу серцевий напад стався у Фреда Діна.
Він лежав на пандусі, що вів до «Колеса Кароліни», з посинілим і скоцюбленим обличчям. Я став коло нього на коліна й почав робити непрямий масаж серця. Це не допомогло, тож я нахилився вперед, затиснув йому ніздрі і притисся губами до його рота. Щось пролоскотало по зубах і потрапило на язик. Я відхилився і побачив, що в нього з рота валить чорний потік крихітних павучків.
Я прокинувся, мало не впавши з ліжка. Ковдра і простирадло зібгалися півколом, серце шалено гупало, а я сам нігтями роздирав собі рота. Кілька секунд знадобилося, щоб зрозуміти: там нічого немає. Та однаково я встав, пішов у ванну і випив дві склянки води. Може, колись мені снилися й гірші кошмари, ніж той, що розбудив о третій ночі того вівторка, та якщо так, то я їх не пам’ятаю. Я перестелив ліжко і знову ліг, хоч і був переконаний, що вже не засну. Проте я майже задрімав, коли мене розбудила одна думка: та велика емоційна сцена, яку ми втрьох напередодні розіграли в лікарні, могла виявитися марною.
Звісно, у «Джойленді» радо влаштовували спеціальні умови катання на атракціонах для калік, кульгавих і сліпих (яких тепер називають дітьми з особливими потребами) впродовж сезону, але сезон закінчився. Чи покрила б збитки паркова безсумнівно дорога страховка в разі, якби в жовтні з Майком Росом щось сталося? Я вже бачив, як у відповідь на моє прохання Фред Дін хитає головою і каже, що йому шкода, проте…
Того ранку було прохолодно, віяв сильний бриз, тож я поїхав на машині й поставив її біля Лейнового пікапа. Я прибув дуже рано, і на майданчику А (досить великому, на п’ятсот автомобілів), крім наших машин, не було жодної. Опале листя шурхотіло по асфальту, наче перебирали лапками комахи, й це нагадало мені павучків з нічного кошмару.
Лейн сидів на садовому стільці перед будкою Мадам Фортуни (яку невдовзі мали розібрати й сховати на зиму) і поїдав бейґл[49], щедро намащений вершковим сиром. Його котелок був заломлений під звичним безтурботним кутом, а за вухом виднілася сигарета. Єдиною новою річчю в його образі була джинсова куртка. Ще один знак (якби він був мені потрібен), що наше бабине літо скінчилося.
— Джонсі, Джонсі, ти якийсь такий самотній. Хочеш бейґл? У мене є зайвий.
