— Нічого дивного. Після того, що сталося з твоїм чоло віком…
— Не тільки це, Сергію, — я також назвала його на ім’я. — Ти зрозумій мене до кінця. Я хочу позбутися цього плоду.
Я не можу ризикувати. В моєму становищі це було б…
— Дай собі спокій, — сказав він. — Все буде так, як ти хочеш. Я кохаю тебе і ні з ким не збираюся ділити цю любов.
Він пригорнув мене до себе, як сестру, коротко поці лував в уста.
— Допоможи мені. Ти такий сильний, — згадала я безрозмірний комплімент, який легко налазить на всіх без винятку чоловіків.
— Я сам вижену його з тебе, навіть якщо це злий дух.
Ти ж знаєш, що я це вмію робити.
— Знаю, — сказала я і подарувала йому милу усмішку, хоча, їй право, мене продовжував піднуджувати запах самця.
— Які кошмари тебе переслідують? — спитав він.
— Різні, — я на хвильку замислилась. Ну, не розповідати ж йому про кров на коцюбі, дикі грушки, що ростуть на вербі, чи кікімору лесбіянку. Хоча… хто його знає.
— Я й тут можу тобі допомогти, — підохотив він.
— Вночі я чула крик одуда.
— Цікаво. Ти впевнена, що то був одуд?
— Тепер я ні в чому не впевнена. Але тим більше…
— Ти взагалі бачила їх біля вас?
— Може, раз чи двічі. Зате чула їх часто. Тільки вдень — і то навесні чи влітку.
— А гніздо? Гніздо коли небудь бачила? — прискіпався він до того одуда, і я помітила, як у його звужених сірих очах зблиснули біснуваті вогники.
— Ні, а хіба що?
— Нічого, ти будеш сміятися.
— Сергію, — сказала я. — Мене вже давно ніщо не дивує. І тим більш не смішить.
— Ти хочеш знати? У гнізді одуда можна знайти кирика.
Це такий камінчик, який може лежати разом з його яєчками, а може лишитися там і після того, як вилетять пташенята. Його називають каменем зради.
— То й що? Ти хочеш сказати, що я зраджувала свого чоловіка і тепер мене переслідує одуд?
— Ні. Річ у тім, що коли цього камінчика, цього кирика, прикласти людині до голови тоді, як вона спить, то можна дізнатися про всі її думки. Будеш розпитувати — і вона тобі все розкаже. Навіть про власну зраду.
— Ти що, пробував? — спитала я.
— Ні. Однак хотілося б.
— Чого тільки не буває в світі. Сергію, не знаю чому, але я тобі досі цього не розповідала. Того дня, коли пропав мій чоловік, я принесла з лісу вужа.
— Вужа?
— Так. Він заліз у сумку й скрутився там у моїй білизні.
Я його так і принесла додому.
— Штука виняткова, однак поясненна, — сказав він. — Його привабив запах, він заліз у сумку і там, захмелівши, заснув. Я теж хмелію від запаху твого тіла. Воно випро мінює такі хвилі, які огортають кожну мою клітину, і я не здатний із цим боротися.
Зараз я не могла відповісти йому тим самим — мене піднуджувало саме від запаху його чоловічого тіла.
— Може, краще звернутися до гінеколога? — подумала я вголос.
— Нема пророка в своїй вітчизні, — сказав він, і був це вже не Сергій, а отець Серафим, настоятель храму Івана Богослова, котрий повернувся в рідні краї з чужини. — Я присягаюся, що зроблю це краще за будь якого професора.
До мене люди здалеку їдуть, щоб зцілитися, а ти підеш до якогось коновала.
— Я думала, так буде простіше.
— Я зроблю це швидко й безболісно, — сказав отець Серафим.
— Коли?
— Днями. Я тобі подзвоню. Спробуй дотримуватися посту.
— Для мене це не проблема. Дивитися не можу на їжу.
— Ну от і добре, тобі немає чого хвилюватися. І про кошмари забудь. Одуди відлітають у теплі краї на початку вересня. Так що їх уже немає, тобі примарилося. Це назавжди минеться, коли я вижену з тебе… коли ти позбудешся плоду. Через нього в тебе запалена кров. Ти знаєш, що таке кров?
Я мовчки дивилась на нього, а бачила коцюбу: зовсім свіжа крівця на ній забивала памороки нудотно солоним духом.
— Це рушій нашої уяви й аґент усіх таємниць, — урочис то і з натяком сказав патріарх. — Це маґнетична основа астрального світла, зосереджена в живих створіннях, — сказав випускник відмінник школи Павла Глоби. — Ніхто не здатний вигадати таких почвар, створити образ самої смерти, а тільки вона — запалена кров, — сказав відставний майор могутньої російської армії.
— Дозвольте йти? — витяглась я перед ним у струну, як зразковий солдат. — Іди, — сказав він. — Ти знаєш, що проводжати мені тебе не варто.
Майбутня матушка настоятеля храму Івана Богослова поштиво вклонилася й рушила до дверей. Вона була впев нена в тому, що її чоловік стане патріархом, і вже бачила на ньому не лише осяйну митру, а й гаптований золотом сакос, який зодягають замість фелона чи ризи найвищі чини духовенства. Сакос ще називають царською одіжжю, і це цілком справедливо, що його зодягне чоловік цариці.
