така в’їдлива усмішечка, що в мені випарувалася остання крапля співчуття.
— Ні, не помиляєтеся, — сказала я і ввімкнула передачу. — Ви взагалі дуже рідко помиляєтеся. Але — буває. Бай бай!
Я плавно відпустила щеплення і ще почула, як він крик нув услід:
— Тут якийсь чорний джип проїжджав! Не до вас часом?
От у них і попросив би ключика на дванадцять, злов тішно подумала я. Хай би… як той казав… закрутили гайку другу у твої мізки. Але ж у тебе, сучий сину, ніщо не зла малося. Ти просто не можеш уже відчепитись од мене, хоч тебе й кишнули від справи, як паршивого кота від помий.
Однак ти звик у них бабратися, ти просто народився для того, щоб копирсатися у лайні, в якому, виявляється, і приховані найважливіші свідчення й докази…
Джип!!! І знову цей чорний джип, цей всюдисущий летючий голландець, що привидом кружляє довкола тебе, наїжджає на п’яти, стежить, вивідує, нюшить і вже загро жує тобі більше, ніж стонадцять помийних слідців.
Ні, біля будинку, звичайно, нікого не видно й близько.
Лише Іванько хвацько відчиняє браму, теліпаючи довгою, до колін, матнею, від чого ніжки його видаються куцішими за руки. І весело гавкає Трезор. Він ще здалеку впізнає гул нашого «форда» і думає своєю собачою головою, що це повернувся Нестор. А тієї ночі, коли хтось заглядав у вікно, перелякавши на смерть Іванька, Трезор навіть не писнув.
Або собака, на відміну від людей, не бачить і нюхом не чує примар, або він дуже добре знав привида, котрий зазирав у вікно.
Я заїхала в ґараж і, виходячи з машини, відчула, як на мене війнуло запахом тліні. Той дух сходив од майстерні.
Дух мертвої глини, яка поволі вмирає після того, коли її дістануть із ґрунту. Так помирає корал, якщо його витягти з морських глибин. Помирає і тхне дохлятиною.
— Що тут у нас новенького? — спитала я в Іванька.
— Заїжджав страховий аґент, — сказав карлик.
— Аґент? — невідь чому здивувалася я. — І що він хотів?
— Продовжити страховку на будинок. Каже, що на приватні будинки страховка обов’язкова. — І все?
— Все.
— Він не залишив свого телефону?
— Ні.
Ну звісно, подумала я. Це був такий аґент, як я матінка Тереза. Хоча швидше за все… справді аґент, проте аж ніяк не страховий.
Вийшовши з ґаража, я так глибоко вдихнула повітря, що знов запаморочилося в голові. Але не так, як часом буває, коли різко вдихаєш на повні груди і в очах рябіють жовті метелики. Мене марудив запах тліні. Стояло тихе вересневе надвечір’я, яке завжди пахло мені умиротворе ною стиглістю осени, тішило лагідним супокоєм і вечоровою свіжістю, а тут я раптом відчула в повітрі задушливий со пух вмирання. — Іванько сьогодні впіймав на живця отакенну щукеру, — розвів руками карлик. — Юшка вже готова, будете?
Мені зовсім не хотілося їсти, але я сказала:
— Звичайно, буду. Хто б це відмовився од юшки із щу ки? Насипай, я зайду до тебе у фліґель. Тільки самої юшечки, без риби, добре? Іванько був дуже потішений тим, що я зголосилася на його частування. Зрештою мені хотілося зробити для нього щось приємне, і, відсьорбнувши через силу першу ложку, я сказала:
— О о о, яка смакота! А ти чому не їси? — Іванько вже їв.
— Я не люблю вечеряти сама.
Він узяв тарілку і виклав собі з казана велику гостроно су голову з виряченими білими очима. Мене знов ледь не знудило, однак я не подала й знаку і тільки вдала здивування:
— Ого, яка головешка! Щука була, мабуть, кілограмів зо три.
— А п’ять не хотіли? — гордо спитав Іванько.
— Як же ти витяг такого крокодила?
— Дуже просто. Заморив, підтяг до берега, а потім при глушив кілком.
— Осиковим?
— А яким же! Тепер він завжди при мені.
— Ти садист, Іваньку.
— Хто о о о?
— Катюга.
— Як треба, то й катюга, — погодився він. — Іванько ще в інтернаті нікому не давав собі в борщ наплювати. Один вихователь був уївся в Іванька і поселив у палаті сцикунів…
— В якій палаті?
— Ну, була така. Там поселяли окремо тих, хто робив під себе ночами. Смерділо звідти за версту. Але Іванько ніколи не дзюрив під себе, це той вихователь нарошне спровадив туди Іванька за те, що не хотів з ним…
— Що?
Карлик виколупав з риб’ячої голови велике, обросле жиром око і смачно його обсмоктав.
— Робити оте. Але Іванько йому потім зробив, ох, і зробив!
— Та кажи вже, що саме.
— Що? Убив його.
— Як… убив?
— Якось на уроці він викликає Іванька до дошки. Ну, Іванько взяв крейду, написав там щось не так, а він каже:
