Недалеко звідти повільно текла темно-жовта, теж надзвичайно духмяна річка. На її берегах сиділи гарненькі дитинчата, вудили маленьких товстих рибинок і зразу ж поїдали їх. Підійшовши ближче, Марі роздивилася, що ті рибинки були дуже подібні до круглого печива. А трохи далі на березі лежало невеличке, дуже миле село. Будинки, церква, дім священика, комори - все було темно-брунатне, але з золотими дахами, багато стін теж були помальовані так строкато, немов на них поналіплювали цукати з помаранчів і мигдалеві зернятка. [68]
- Це Печивне село, розташоване на березі Медової річки, - мовив Лускунчик. - У ньому живуть гарні люди, але вони майже завжди сердиті, бо в них дуже болять зуби. Краще обминімо його.
Тієї миті Марі побачила чудове містечко, в якому всі будинки були прозорі й різних кольорів. Лускунчик рушив просто до нього, і ось Марі почула безладний веселий гамір і побачила силу-силенну гарнесеньких чоловічків, що саме лаштувалися розвантажувати повні підводи, які стояли на ринку. Те, що вони мали розвантажувати, скидалося на барвисті папірці й плитки шоколаду.
- Ми в Цукровому містечку, - сказав Лускунчик. - Тепер саме прибули подарунки з Паперової країни й від Шоколадного короля. Бідолашним цукерчанам недавно загрожувала армія Комариного адмірала, тому вони кладуть дахи на своїх будинках із дарунків Паперової країни й будують мури з міцних плит, які їм прислав Шоколадний король. Але, найясніша мадемуазель Штальбаум, ми не будемо відвідувати всі міста й села цієї країни - до столиці, до столиці!
Лускунчик заквапився далі, і Марі, страшенно зацікавлена, побігла за ним. Незабаром війнуло чудовим запахом рож, і все навкруги замерехтіло лагідним рожевим світлом. Марі помітила, що то був відблиск темно-рожевої води, яка на диво мелодійно хлюпотіла й дзюрчала в них біля ніг, побрижена сріблясто-рожевими хвильками. Вода все прибувала й прибувала, аж поки утворилось велике, гарне озеро, по якому плавали прекрасні сріблясто-білі лебеді з золотими стрічечками на шиї і навперейми [69] співали чудових пісень, а діамантові рибинки, наче у веселому танку, виринали й знов поринали в рожеві хвилі.
- Ох, - захоплено вигукнула Марі, - та це ж те саме озеро, яке мені колись обіцяв зробити хрещений, справді воно! А я - та сама дівчинка, що мала годувати й гладити лебедів!
Лускунчик усміхнувся так зневажливо, як ще ні разу не усміхався, і сказав:
- Дядько ніколи не зумів би зробити такого озера. Швидше ви самі, люба мадемуазель Штальбаум… Але годі про це, краще перепливімо Рожевим озером на той бік, до столиці.
СТОЛИЦЯ
Лускунчик знов плеснув у долоньки. Рожеве озеро зашуміло дужче, хвилі знялися вищі, і Марі помітила вдалині двох дельфінів із золотою лускою, що пливли до них і тягли за собою мушлю, зліплену з мерехтливого, блискучого, як сонце, коштовного каміння. Дванадцятеро чарівних негренят у шапочках і фартушках, зітканих із барвистих пір’їн колібрі, вискочили на берег і, ковзаючи, мов невагомі, по воді, перенесли спершу Марі, а потім Лускунчика в мушлю, яка зразу ж полинула по хвилях.
Ох, як гарно було Марі плисти в мушлі по рожевому плесі! Навколо все духмяніло рожами, дельфіни задирали носи й випускали високо вгору кришталеві струмені води, а коли ті струмені спадали донизу мерехтливими, іскристими дугами, здавалося, ніби два прегарні чисті, як срібло, голосочки співають: [70]
Хто це озером пливе,
Наче злото кида?
Фея ясновида!
Комарики, не бриніть!
Рибки, мушлю обминіть!
Лебедики, гарно грайтесь,
З диво-птахом позмагайтесь!
Веземо до себе фею,
Хвилі, вляжтесь перед нею!
Тільки - хлюп! Тільки - плесь!
