Вітре, тихо, ні шелесь!
Але дванадцятьом негренятам, що вскочили ззаду в мушлю, мабуть, зовсім не подобався спів водяних струменів. Вони так трусили своїми парасольками, що листя фінікових пальм, з якого ті парасольки були сплетені, шелестіло й тріщало, а самі негренята вибивали ногами якийсь дивний ритм і співали:
Туп-і-грюк і грюк-і-туп!
Вгору-вниз, вгору-вниз,
Вітер - дмух, хвилька - бризь!
Нумо, кожне озовись!
Плесніть, риби, крикніть, птахи,
Забриніть, усі комахи,
Мушля теж хай не мовчить,
Загуде чи забряжчить!
Туп-і-грюк і грюк-і-туп!
- Негренята - дуже веселі хлопці, - трохи збентежено мовив Лускунчик, - та боюсь, щоб вони мені не сколотили всього озера.
І справді, скоро почувся оглушливий гомін, якісь дивні голоси наче попливли над озером, проте Марі не зважала на них, а дивилася на пахучі рожеві хвилі, і з кожної до неї усміхалося чарівне дівоче личко. [71]
- Ox, - радісно вигукнула вона, заплескавши в долоні, - гляньте, любий пане Дросельмаєре, там видно королівну Пірліпат, вона так гарно всміхається мені! Та гляньте ж, любий пане Дросельмаєре!
Проте Лускунчик майже сумно зітхнув і мовив:
- О найясніша мадемуазель Штальбаум, то не королівна Пірліпат, то ви. Тільки ви самі, тільки ваше власне чарівне личко так мило всміхається з кожної рожевої хвильки.
Марі, спаленівши з сорому, відвернулася й міцно заплющила очі. Тієї самої миті дванадцятеро негренят узяли її з мушлі й винесли на берег. Вона опинилася в невеличкому гаю, мабуть, іще кращому за Різдвяний ліс,- так тут усе яскріло й сяяло. Та найбільшим чудом у цьому осяйному гаю були дивні плоди, що їх повно висіло на всіх деревах, - не тільки дивного кольору, а й з незвичайним, розкішним запахом.
- Ми в Повидляному гаю, - сказав Лускунчик. - А он і столиця!
Ох, що тут побачила Марі! Як мені змалювати вам, діти, красу й пишноту розташованого на квітчастій галявині міста, що постало перед її очима? Мало того, що мури й вежі яскріли найкращими у світі барвами, а ще й форму будівель ні з чим не можна було порівняти. Замість дахів будинки були вкриті майстерно сплетеними вінками, а вежі оздоблені такими гарними гірляндами, що кращих, мабуть, ніхто й не бачив.
Коли Марі з Лускунчиком зайшли в браму, що наче була збудована з самих мигдалевих коржиків і цукатів, срібні солдатики взяли [72] на караул, а якийсь чоловік у парчевому халаті обняв Лускунчика й вигукнув:
- Ласкаво просимо, найясніший королевичу! Ласкаво просимо до міста Солодощів!
Марі дуже здивувалася, що такий вельможа називає молодого Дросельмаєра королевичем. Але тієї хвилини до них долинув гомін багатьох тоненьких голосів, радісні вигуки, сміх, музика й спів, і Марі забула про вельможу та його слова; натомість вона спитала Лускунчика, що означає цей гамір.
