І король наказав скарбникові перелічити, чи цих грошей справді бракує у його казні.
— Я певен, що у вашій скарбниці бракує більше, ніж є грошей у цій купі, — відказав скарбник. — Але можу присягнутися, що це золото саме з королівської казни!..
Король наказав закувати Малого Мука у залізні ланцюги і кинути бідолаху в башту.
— А ти, скарбнику, сходи-но і поклади все золото у мою скарбницю! — докинув правитель.
Задоволений таким перебігом подій, скарбник потягнув золото додому і там заходився лічити монети. Зрештою він помітив цидулку на дні горщика. Дістав він папірець і прочитав таке: «Ворог заполонив мій край, тому мені доводиться ховати частину свого скарбу; хто його знайде, на того паде королівське прокляття, якщо не віддасть моєму синові! Король Саді».
Тим часом Малий Мук сидів собі у в'язниці і його брав смуток: він знав, що за крадіжку з королівської скарбниці його ось-ось стратять. А проте, бідолашному хлопцеві не хотілося розповідати королеві про чарівний ціпок. Король, напевно, відразу його забере, а разом з ним і пантофлі. А пантофлі, хоч і досі були на ногах карлика, проте нічим не могли прислужитися, бо ж нещасний хлопчина був прикутий кайданами до стіни, отож ніяк не міг повернутися на каблуці. Коли наступного дня ухвалили присуд, хлопець подумав було, що краще жити без чарівного дару, ніж помирати у розквіті сил. Він попросив короля, щоб той його вислухав, і виклав йому таємницю. Спершу король не повірив жодному слову скорохода; проте Малий Мук пообіцяв усе йому показати, коли той накаже його не вбивати. Король дав йому слово і потай від хлопця звелів закопати у своєму саду кілька золотих монет, а потім наказав Мукові знайти їх. Звісно, відшукати їх для Мука було за завиграшки. Тільки-но він дійшов до того місця, де було закопане золото, ціпок тричі вдарив об землю. Король зрозумів, що скарбник збрехав йому, і наказав його відправити на шибеницю замість Мука. А карлика він покликав до себе й мовив:
— Мені здається, що в тебе є ще якісь таємниці від мене; тож сидітимеш у в'язниці довіку, якщо не зізнаєшся, як навчився швидко бігати!
Перебувши ніч під замком, коротун не надто горів бажанням вертатися в темну, холодну вежу. Він розповів королеві про свої чарівні пантофлі, проте змовчав про найголовніше — як їх зупинити. Король вирішив сам випробувати ці туфлі. Взув він їх, вийшов у сад і як скажений помчав доріжкою. За хвилю він захотів спинитися — та ба. Марно він хапався за кущі й дерева — пантофлі тягли й тягли його вперед. А карлик стояв і сміявся собі під ніс. Його тішило те, що вдалося бодай чимось помститися цьому жорстокому королеві. Нарешті король вибився з сил і впав на землю.
Отямившись, він страшенно розгнівався на Малого Мука, який так покепкував із нього.
— Я пообіцяв тобі свободу і життя! — закричав він, — але якщо через дванадцять годин ти не поїдеш геть з мого краю, я накажу кинути тебе за ґрати! — з цими словами він наказав відібрати в бідака пантофлі й ціпок.
Пішов бідний коротун геть, похнюпившись і проклинаючи своє безталання. Адже він міг жити на королівському дворі, як у батька за пазухою. На щастя, країна цього короля була невелика, тож уже годин за вісім карлик дійшов до кордонів. Він вибивався з сил, бо завдяки чарівним пантофлям геть розучився ходити. Щойно ступивши в іншу країну, Мук вирішив поселитися в лісі; тут ніхто його не знав, та й, хтозна, чи припаде він до душі тутешнім людям. Він звернув зі шляху і заглибився в ліс. Там відшукав затишний куточок біля озера, під густими деревами, і ліг на траву. Прозорий струмок у тіні смоковниць, м'який моріжок ніби припрошували його; він вирішив, що радше помре від голоду, ніж жебратиме, і став чекати на смерть. З тими невеселими думками він і заснув. Коли прокинувся, від голоду і сліду не лишилося, тож Малий Мук подумав, що померти від голоду таки було б не надто приємно, і вирішив пошукати чогось їстівного.
Виявилося, що дерево, під яким він спав, рясно обчіпляне гарними стиглими фігами; заліз він на нього, зірвав кілька, і подався до струмка, щоб угамувати спрагу. Ой, лишенько! Він побачив у воді, що в нього на голові стирчить пара величезних вух, а замість носа звисає якась довга сосиска. Переляканий, він помацав вуха: вони були завдовжки з віслючі!
— Овва! — вигукнув бідолашний Мук. — У мене в руках було моє щастя, а я, як віслюк, проспав його.
Він довго тинявся під деревами, весь час обмацуючи свої вуха, і нарешті знову зголоднів. Довелося знову вертатися до смоковниць. Адже більше не було чого їсти.
Цього разу, наївшись, Малий Мук за звичкою підніс руки до голови, щоб упевнитися, чи, бува, не стирчать з-під чалми велетенські вуха, і раптом скрикнув: віслючі вуха кудись поділись, а замість них знову були його власні вуха. Він прожогом побіг до ставка і глянув у воду. До нього повернулися не тільки його вуха — ніс теж став таким само, як і раніше. Він миттю збагнув причину цих чудесних перетворень: варто було спробувати фіг з однієї смоковниці, як у нього з'явилися довгий ніс і вуха, натомість інша повернула йому природні риси. Малий Мук миттю зміркував, як йому поталанило. Він нарвав з обох дерев стільки фіг, скільки міг донести, і подався назад у країну жорстокого короля. У першому ж місті хлопець перевдягнувся
і пішов туди, де жив король. Довго чи коротко йшов, а добувся столиці. У ту пору була весна, і до фруктів ще було далеко. Сів Малий Мук перед брамою палацу поряд із всілякими крамарями і став дожидати, доки вийде королівський кухар купувати своєму панові харчі до столу. Хлопець сидів якусь хвилю, аж уздрів, як із палацу виходить головний кухар. Він кидав оком на той чи той товар, урешті дійшов до Мука. Побачив кухар винні ягоди і дуже зрадів.
— Яка смакота! — мовив він. — Ото король здивується! А що, коли я куплю в тебе цілий кошик?
Малий Мук не надто торгувався, і невдовзі вдарили по руках. Віддав кухар кошик слузі, а сам пішов далі; тим часом Малий Мук накивав п'ятами, боячись, що за ним кинуться наздогін, а тоді піймають і відшмагають.
Король був у гуморі. Він хвалив кухаря за гарний смак і за ту запопадливість, яку виказував його вірний слуга. Кухар лише сміявся, пам'ятаючи, яку смакоту він приготував наостанок, а тоді мовив:
— Ще не вечір! Найкраще попереду, ваша Величносте!
Усі, хто був за столом — придворні, принци і принцеси, — намагалися здогадатися, які ласощі приготував їм сьогодні головний кухар. І коли нарешті на стіл подали кришталеве блюдо, повне стиглих ягід, усі аж відкрили рота і страх як здивувалися.
— Які стиглі, які апетитні! — облизнувся король. — Кухарю, ти справжній чарівник, і заслужив нашу найбільшу ласку!
З цими словами король узявся ділити плоди. Принци і принцеси отримали по дві, придворним дісталося по одній, а інші король приберіг для себе — він був дуже жадібний і любив солоденьке. Король поклав фіги на тарілку і з апетитом заходився їх їсти.
— О, Господи, — раптом закричала принцеса Амарца, — тату, що це з твоїми вухами?
Усі здивовано глянули на короля — у нього з'явилися величезні вуха і довжелезний ніс. Подив помалу змішувався з жахом; придворні затремтіли од страху, коли в них повиростало таке саме.
Можна лише уявити, який жах охопив двір! Всі миттю заходилися шукати по місту лікарів; ті приходили і приносили з собою всілякі пігулки й мікстури, проте ніхто не міг зарадити бідолахам з вухами і носами. Одному з принців навіть відрізали вуха, але ті росли й далі.
Малий Мук про все чув, але й на очі не навертався. Та за кілька днів хлопець вирішив, що час діяти. На гроші, отримані за винні ягоди, він купив собі ошатне вбрання. Щоб його не впізнали, Мук зробив собі довгу білу бороду з козиної шерсті. Коротун насипав ягід з другого дерева, прийшов під палац і сказав, що він — заморський лікар, який може вилікувати короля. Спершу йому ніхто не повірив. Тоді Мук запропонував одному принцові перевірити на собі його рецепт. Той з'їв декілька плодів, і довгий ніс та віслючі вуха у нього зникли. За хвилю вже всі захотіли лікуватися в лікаря-чудотворця. Проте король був першим. Він мовчки взяв карлика за руку, привів його у свої покої і, відчинивши двері до скарбниці, мовив:
— Ось мої скарби! Бери все, що тобі до вподоби, та пообіцяй, що вилікуєш мене від цієї стидкої болячки!
Малий Мук, щойно зайшовши, устиг помітити, що в кутку стоять на підлозі його чарівні пантофлі, а поряд — ціпок. Він почав походжати туди-сюди, ніби роздивляючись королівські багатства, і непомітно підійшов до пантофлів. Миттю взув їх, схопив тростину і зірвав несправжню бороду. Тут-таки король упізнав знайоме обличчя свого головного скорохода.
— Підступний королю! — закричав Малий Мук. — Пам'ятаєш, як ти заплатив мені за мою вірну службу? А на згадку тобі залишаю довжелезні вуха, будеш пам'ятати бідолаху Мука!
