убитого на своєму вельботі
кашалотом біля берегів Японії
3 серпня 1833 року.
Цю плиту встановила в пам'ять про нього
його вдова
Я струсив розталі крижинки з капелюха й куртки, сів неподалік від дверей і, роззирнувшись довкола, на свій подив, побачив неподалік від себе Квіквега. Він придивлявся до цієї урочистої обстановки з цікавістю й недовірою. Дикун був єдиним, хто звернув на мене увагу, позаяк він був тут єдиним, хто не вмів читати, і тому не міг зацікавитися написами на стінах.
Не знаю, чи були серед присутніх у каплиці родичі тих моряків, чиї імена значилися на плитах; проте нещасні випадки на морі трапляються так часто і у стількох жінок на обличчях, якщо не у вбранні, можна було помітити сліди невтішного горя, що я можу впевнено сказати – там зібралися ті, у чиїх згорьованих серцях при погляді на ці холодні камені знову ятряться давні рани.
О ви, чиї померлі близькі лежать під зеленою травою, хто може, стоячи серед квітів, сказати: тут лежить той, кого я любив, – вам незнайомий біль, що мучить ці серця. Скільки болісних просвітів між чорними склепіннями плит, під якими не похований прах! Який розпач у цих безпристрасних написах! Яка мертвотна пустка, яка несподівана зневіра в цих рядках, що вбивають будь-яку віру і немовби полишають надії на воскресіння тих, хто загинув на незнаних широтах і не спочив у землі. Ці плити мали б стояти у печерах Елефанти[92], а не тут.
У якому списку зазначені імена наших мерців? Чому існує приказка, що могили німі, адже вони ховають не менше таємниць, ніж Гудвінські піски[93]! Як пояснити, що перед іменем того, хто вчора покинув цей світ, ми ставимо слово, таке важливе і таке оманливе, проте не нагороджуємо таким званням того, хто вирушає до берегів найвіддаленіших Індій нашого світу? Чому страхові компанії виплачують великі суми у випадку смерті безсмертних? У якому вічному, непорушному паралічі, у якому мертвому безнадійному заціпенінні зараз лежить старець Адам, який помер шістдесят століть тому? Як пояснити, що ми тужимо за тими, на кого, згідно з нашими уявленнями, чекає вічна радість? Чому всі живі прагнуть приректи до мовчання все, що померло? Чому найменшої чутки про стукіт у склепі досить для того, щоб навіяти жах на ціле місто? У всіх цих питаннях є глибокий сенс.
Але віра, мов шакал, живиться біля трупарні, і навіть із цих мертвих вагань витягає вона живильну надію.
Навряд чи слід казати, з яким почуттям я роздивлявся напередодні свого відплиття до Нентакета ці мармурові плити і читав при тьмяному світлі згаслого дня рядки про долю китобоїв, які вирушили в цю подорож раніше від мене. Так, Ізмаїле, можливо, і тебе чекає така сама доля. Та потім мій смуток розвіявся. Адже це не що інше, як приємне запрошення в дорогу, чудова нагода досягти успіху; слово честі, розбитий вельбот нагородить мене безсмертям без підвищення зарплатні. Справді, у китобійному ремеслі смерть – звичайнісінька річ: ти й оком не змигнеш, а тебе за якусь мить турнуть у Вічність. Ну то й що? Гадаю, ми якось хибно розуміємо питання Життя і Смерті. Гадаю, те, що називають моєю тінню тут, на землі, – це і є моя справжня сутність. Гадаю, у своєму погляді на духовні явища ми подібні до устриць, які дивляться на сонце з водної глибини і вважають, що цей каламутний водяний шар – прозоре повітря. Гадаю, моє тіло – це лише осад мого кращого буття. Та нехай хто хоче, той і забирає моє тіло, нехай забирає, адже воно – не я! Тому тричі слава Нентакету, нехай буде проламане дно вельбота і проламаний череп, та душі моєї не зломить і сам Юпітер.
Розділ 8
Кафедра проповідника
Я просидів так недовго; а потім до каплиці увійшов якийсь поважний чоловік кремезної статури, і з того, як усі одразу звернули до нього шанобливі погляди, ледве порив снігової заметілі з грюкотом зачинив за ним двері, я не вагаючись вирішив, що цей симпатичний старий – сам священик. І справді, то був отець Мепл, як називали його китобої, серед яких він зажив неабиякої слави. У юні роки він теж був моряком, гарпунером, проте вже багато років тому став служителем церкви. У ті часи, про які я пишу, отець Мепл став на порозі пори своєї старості – тієї здорової старості, що ніби прибирається у квітучу молодість, бо здавалося, що в його зморшках виграють ніжні відблиски нового світанку – так весняна зелень прозирає з-під лютневого снігу.
Жоден, хто знав історію життя отця Мепла, не залишався до нього байдужим; його священницька подоба була якоюсь несподіваною, бо вгадувалося в ній суворе моряцьке минуле. Коли він увійшов, я помітив, що він без парасолі і, звичайно, прибув не в екіпажі; розталий сніг цівками стікав із його парусинового капелюха, а бахматий, подібний до лоцманського, брезентовий плащ, просотаний водою, гнув його до землі. Утім, капелюх, плащ і калоші були по черзі зняті й розміщені в кутку біля дверей, після чого він у належному вбранні неквапно підійшов до кафедри.
Вона, як і більшість старовинних кафедр, була дуже високою, а позаяк звичайні східці за такої висоти мали простягтися на чималу довжину, загромаджуючи і так невелику площу каплиці, архітектор – певно, за порадою отця Мепла – спорудив кафедру без східців, прилаштувавши до неї підвісну драбину на кшталт тієї, якою піднімаються з човна на борт корабля. Дружина одного капітана-китобоя пожертвувала для каплиці два міцних канати з червоної вовни, що тепер правили за бильця цієї драбини, яка, оздоблена різьбленням і пофарбована під червоне дерево, пасувала до загальної обстановки каплиці і тому здавалася цілком доречною та не позбавленою смаку спорудою. Отець Мепл на хвильку пристояв біля підніжжя драбини і, міцно вхопившись обіруч за вовняні кульки на кінцях билець, позирнув нагору, а потім із суто моряцькою й водночас статечною спритністю зійшов по драбині, перебираючи руками, наче піднімався на грот-щоглу свого корабля.
Поздовжні частини цієї драбини, як у справжнього трапа, були мотузяні, обшиті клейонкою, лише сходинки зроблені з дерева. Я одразу подумав, що це може бути дуже зручним на кораблі, але тут є зайвим. Я ж бо ніяк не чекав, що отець Мепл, піднявшись на кафедру, неквапно повернеться і, перехилившись через борт, почне поволі витягати драбину по одній сходинці, поки вся вона не опиниться нагорі, перетворивши кафедру на малий неприступний Квебек.[94]
Трохи збентежений, якусь мить я розмірковував над тим, що мені довелося побачити. Отця Мепла всі знали як чоловіка великої простоти і святості, тому я не міг запідозрити його в намаганні завоювати такими фокусами дешеву популярність. Ні, подумав я, тут має бути якийсь потаємний сенс, і навіть більше – якась прихована символіка. Можливо, він хоче показати цим актом фізичної ізоляції, що він на певний час душевно усамітнився, обірвав усі зовнішні зв'язки і світські узи? Справді, для істинно віруючої людини ця кафедра, що є невичерпним джерелом словесного вина і м'яса, – непохитна фортеця, величний Еренбрейтштейн[95], у стінах якого міститься вічна пожива.
Підвісна драбина була не єдиним дивацтвом, що залишилося від колишнього моряцького життя священика. Поміж мармурових надгробків, розташованих по обидва боки позаду кафедри, на стіні висіла велика картина – самотній корабель, що відважно бореться з бурею, яка жене його на чорні берегові скелі, оперезані сліпучо-білими пінистими хвилями. А в небесах, над миготливими хмарами, над чорною завісою, маячить острівець сонячного світла, і на ньому – обличчя янгола, що дивиться вниз. Це осяйне обличчя кидає на корабель, що хилитається в буремному морі, маленький світлий відблиск, схожий на срібну дощечку, прибиту до палуби «Вікторії» на тому місці, де загинув Нельсон[96]. «О славний корабель! – ніби промовляє цей янгол. – Сміливий, славний корабель, тримайся! Нехай стоїть несхитно твоє відважне стерно. Удалині вже проглядає сонце, хмари розступаються – прозирає безхмарна блакить».
Кафедра теж видавала морський смак, що породив підвісну драбину і це полотно. Оббита спереду панеллю, вона за формою нагадувала крутобокий корабельний ніс, і Біблія лежала на виступі, порізьбленому звивистими візерунками, мов ніс корабля.
Що може бути красномовнішим, ніж це? Адже кафедра проповідника завжди була попереду всього земного і вказувала шлях; кафедра веде світ за собою. Звідти смертні бачать перші ознаки Божого гніву, і ніс корабля бере на себе перший порив буревію.
Звідси линуть до бога бризів і штормів перші благання про попутний вітер. Справді, світ – це корабель, що взяв курс у незнаний простір відкритого океану, а кафедра проповідника – ніс корабля.
Розділ 9
Проповідь
Отець Мепл підвівся і тихо, проте владно звелів своїй пастві, що розбрелася по каплиці, зібратися докупи: «Гей, від лівого борту! Праворуч! Від правого борту – ліворуч! Усередину, усередину!»
