Білдад полишив книгу і, з урочистим виглядом повернувшись до Пелега, мовив:
– Капітане Пелег, у тебе добре серце, але не забувай про свій обов'язок щодо інших власників корабля – а серед них багато вдів і сиріт – і не забувай, що, надто щедро винагородивши цього юнака за його працю, ми відберемо шматок хліба у цих вдів і сиріт. Сімсот сімдесят сьома частка, капітане Пелег.
– Слухай, Білдаде! – гарикнув Пелег, схопившись із місця і тупаючи ногами. – Провалитись мені на місці, якби я слухався твоїх порад у таких справах, у мене на совісті лежав би такий тягар, що він потопив би найбільший корабель, який коли-небудь огинав мис Горн!
– Капітане Пелег, – незворушно заперечив Білдад, – може, твоя совість сидить у воді на десять дюймів чи на десять сажнів, це тобі краще знати; але ти затявся у своїй грішній омані, і боюся, що твоя совість дала таку течу, від якої сам ти врешті-решт підеш на дно – просто до пекла, капітане Пелег.
– Он як! До пекла! Ти мене скривдив! Це тяжка кривда. Казати людині, що вона піде до пекла, це ж просто пекельні глуми. Чорт забирай! Тільки скажи це ще раз, Білдаде, і побачиш, що буде. Я… я… та я козла живцем проковтну, зі шкурою та рогами! А ну геть звідси, нудисвіте, геть, кислоокий сучок! Забирайся звідси прямим курсом!
З цими словами він кинувся на Білдада, але той слизнув убік з якоюсь неймовірною спритністю.
Спантеличений цією раптовою сваркою між двома головними і відповідальними власниками корабля і вже вагаючись, чи варто найматися на цей корабель з такими непевними хазяями і непостійними капітанами, я відступив від дверей, щоб пропустити Білдада, оскільки був певен, що він прагне втекти від Пелегової люті. Але, на мій подив, той спокійнісінько всівся на транці і вочевидь не мав наміру кудись іти. Він давно звик до грішної впертості Пелега та його манери поводитися. Що ж до Пелега, то він також, виливши всю свою лють, сів на місце – сумирний мов ягнятко, однак усе ще тремтів, бо його нервове збудження не вляглося остаточно.
– Хух, – мовив він нарешті, відсапуючись, – шквал начебто пішов з лівого борту. Білдаде, ти колись умів гарно заточувати острогу, то обстругай мені це перо, будь ласка. Ножик у мене геть затупився. От спасибі тобі, Білдаде. То як тебе звати, хлопче? Ізмаїл? Отож, Ізмаїле, я записую тебе на трьохсоту частку.
– Капітане Пелег, – сказав я, – у мене є товариш, він теж хоче піти в плавання. Можна я приведу його завтра вранці?
– Ну звісно, – відповів Пелег. – Приведи, а ми на нього подивимося.
– А яку частку запросить він? – проскреготів Білдад, підвівши очі від Біблії, у яку знову заглибився.
– Нехай тебе це не турбує, Білдаде, – сказав Пелег. – Він уже коли-небудь ходив на китобійці? – звернувся він до мене.
– Він убив стільки китів, що й не злічити, капітане Пелег.
– Тоді приводь його сюди.
І я, підписавши папери, пішов звідти, цілком певний у тому, що якнайкраще виконав покладену на себе роль і що «Пеквод» – саме той корабель, на якому Йоджо судив нам із Квіквегом обігнути мис Горн.
Але, ступивши кілька кроків, я згадав, що так і не побачив капітана, з яким мені доведеться вирушати в плавання; хоча я знав, що капітан часто з'являється тільки тоді, коли китобійний корабель уже повністю готовий до плавання і вся команда на борту, – адже рейси звичайно дуже довгі, а відпустки на берег дуже короткі, і капітан, якщо він має родину чи якусь серйозну справу, геть не цікавиться своїм поставленим у порту кораблем, перекладаючи свій клопіт на плечі судновласників, поки все не буде готове для майбутнього плавання. І все ж таки слід було б подивитися на капітана, перш ніж безповоротно віддатися під його оруду. Я повернув назад і, озвавшись до капітана Пелега, спитав, де можна знайти капітана Ахаба.
– А нащо тобі капітан Ахаб? З паперами все гаразд. Тебе записали.
– Так, але мені б хотілося на нього поглянути.
– Навряд чи ти зможеш це зробити. Я й сам до пуття не знаю, що з ним трапилося, та він весь час сидить удома. Може, хворий, хоча з виду й не скажеш. Та ні, він не хворий; але й здоровим його теж назвати не можна. У всякому разі, хлопче, він і мене не завжди хоче бачити, тому не думаю, щоб він хотів би побачитися з тобою. Він дивний чоловік, капітан Ахаб; так багато хто думає; дивний, але не поганий. Ти не бійся: він тобі сподобається. Він благородний, хоч і не святобливий, не побожний, але він божа людина, капітан Ахаб; він небагато говорить, та коли вже говорить, то його варто послухати. Затям, я тебе попередив: Ахаб – людина незвичайна; Ахаб бував і в колежах, і серед канібалів; він знає таємниці, глибші від глибин морських; він перемагав блискавичною острогою дужчого і більш таємничого ворога, ніж простий кит. О, ця острога! Найгостріша, найвлучніша на всьому нашому острові! Ні, він – не капітан Білдад і не капітан Пелег; він Ахаб, мій хлопче, а ти знаєш, що древній Ахаб був вінчаним царем!
– І царем дуже негідним. Коли цього лихого царя вбили, собаки лизали його кров, хіба ні?
– Підійди-но сюди, ближче, ближче, – мовив Пелег з таким притиском, що я навіть злякався. – Слухай, хлопче, ніколи не кажи таких речей на борту «Пекводу». І взагалі ніде не кажи. Капітан Ахаб не вибирав собі імені. Це була дурна примха його божевільної матінки- удовиці, яка померла, коли йому був один рік. Щоправда, стара скво Тістіг у Гейхеді[116] казала, що це ім'я ще себе виправдає. Може, якийсь дурень скаже тобі те саме. Але я хочу тебе попередити. Це брехня. Я добре знаю капітана Ахаба, я багато років плавав у нього помічником; і я знаю, який він насправді – достойна людина, не святоша, як оцей Білдад, а добрий безбожник, схожий на мене, тільки в ньому є ще багато чого, окрім цього. Так, я знаю, він ніколи не був веселуном; і знаю, що останнього разу, повертаючись із плавання, він якийсь час був сам не свій, але кожен знає, що це спричинив нестерпний біль у рані. Знаю й те, що від того дня, коли він в останньому рейсі втратив ногу через того клятого кита, він весь час тужить або лютує; та це минеться. І ще затям собі, хлопче: краще плавати з невеселим хорошим капітаном, ніж з веселим та поганим. А тепер прощавай і не будь несправедливим до капітана Ахаба через те, що в нього погане ім'я. До того ж, мій хлопче, у нього є дружина – вже три рейси, як він з нею побрався, – добра, сумирна молода жіночка. Подумай, від цієї молодої жінки в нього є дитина, – тож як ти гадаєш, чи може старий Ахаб бути безнадійно лихим? Ні, ні, друже мій, Ахаб скалічений, знівечений, але й у ньому є людське!
Я пішов, заглиблений у роздуми. Те, що я випадково дізнався про капітана Ахаба, завдало мені якогось невиразного болю. Я відчував співчуття і жаль до нього, але через що саме – не знаю, хіба що через те, що він був так жахливо скалічений. Водночас я відчував і незбагненний страх перед ним; але це відчуття я не можу описати, бо це був, власне, не страх, а щось інше, не знаю, що саме. Це відчуття не викликало в мене ніякої ворожості до нього, проте мене трохи дратувала пов'язана з цим чоловіком таємниця, яку я усвідомлював, хоча на той час знав про нього дуже мало. Потім мої думки помалу звернули в інший бік, і темний образ Ахаба на деякий час покинув мене.
Розділ 17
Рамадан
Рамадан Квіквега, або Великий День Посту і Каяття, повинен був скінчитися тільки пізно ввечері, і я вирішив, що поки не слід його турбувати; адже я щиро поважаю будь-які релігійні обряди, хоч якими б кумедними вони не виглядали, і ніколи не зміг би поставитися без належної поваги навіть до мурах, які вклоняються мухомору, або до тих істот у деяких куточках нашої планети, які з шанобою, що не має собі рівних більш ніде у всесвіті, вклоняються пам'ятнику якогось померлого землевласника тільки тому, що його статками все ще розпоряджаються від його імені.
На мою думку, ми, побожні християни, виховані в лоні пресвітеріанської церкви, маємо бути більш терпимими у таких питаннях і не ставити себе вище за всіх інших смертних, язичників та інших, якщо їхні уявлення в цій галузі здаються нам дикими. Наприклад, Квіквег сповідує навдивовижу безглузді вірування щодо Йоджо і Рамадана; ну то й що з того? Певно ж, Квіквег знає, що робить, він собою задоволений – і нехай лишається при своїх поглядах. Будь-які суперечки не призвели б ні до чого; тож нехай він і надалі лишається самим собою, і нехай небо буде милосердне до нас усіх – і пресвітеріан, і язичників, бо нам усім, як на те, не завадило б навести лад у голові.
Надвечір, коли, на мою думку, усі його обряди та церемонії мали завершитися, я зійшов нагору і постукав. Жодної відповіді. Я штовхнув двері, але вони були замкнені зсередини. «Квіквегу!» – покликав я пошепки крізь замкову шпарину. Тиша. «Чуєш, Квіквегу, чого ти не
