– Еге, хлопці, оце хлебеснуло! Дайте сюди глека, нажлуктимося по саму зав'язку! Чорт забирай, можна й у пляшки поналивати! Слухайте, друзі, отак уся доля старого Реда попливе за водою. Нехай відпиляє цю частину корпусу і тягне її додому на буксирі. Я так думаю, хлопці, риба-меч тільки почала цю затію. А тоді привела з собою кодло риб-пил, риб-теслярів і риб-сокир, і воно взялося до роботи – ріже та пиляє дно, а як десь схибить, то зразу й полагодить. Якби старий Ред був тут, я б йому порадив стрибнути за борт і їх настрахати! Вони ж розкрадають твоє майно по шматочку, отак би я йому сказав. Але ж він дурило, наш старий Ред, а до того ж іще й красень! Я чув, хлопці, що решту своїх грошенят він уклав у дзеркала. То чого б йому не подарувати мені зліпок зі свого носа!
– Чорти б вас узяли, це ж якого біса помпа не працює? – заволав Редні, удаючи, ніби не чув розмови матросів. – Ворушіться, ледарі!
– Єсть, сер, – відповів Озерник, щиро втішаючись. – Налягай, хлопці, веселіше!
І помпа загула, як сотні пожежних насосів; матроси взялися до справи як слід, і невдовзі почулося те характерне важке дихання, яке свідчить про граничну напругу людських сил.
Нарешті, припинивши роботу разом з усіма, задиханий Стілкілт відійшов від помпи і сів на кабестані, витираючи рясний піт з лоба; його обличчя було темно-червоним, очі налилися кров'ю. Не знаю, який лихий геній підмовив Редні, джентльмени, зітнутися з цим чоловіком, який до того ж перебував у такому збудженому стані; проте сталося саме так. Ступивши до Стілкілта із зверхнім виглядом, помічник капітана наказав йому взяти мітлу і підмести палубу, а потім прибрати лопатою гидоту, залишену свинею, що прогулювалася на палубі.
Хочу вам сказати, джентльмени, що прибирання палуби в морі – це така робота, яка виконується щовечора і в будь-яку погоду, окрім найсильнішого шторму; відомо, що її виконували навіть на кораблях, які вже йшли на дно. Такою є, джентльмени, усталеність морських звичаїв і несвідома любов до порядку в моряків, дехто з яких відмовиться потонути, перед тим не вмившись. Але на всіх кораблях працювати мітлою наказують лише юнгам, якщо вони є в команді. Крім того, вахти, що позмінно працювали біля помп, складалися з найдужчих матросів «Таун-Хо»; Стілкілт, як найсильніший, завжди призначався старшим, а тому, як і його товариші, мав бути звільненим від інших дрібних справ, не пов'язаних безпосередньо з обов'язками моряка. Я згадую всі ці деталі для того, щоб ви добре зрозуміли, що сталося між цими двома людьми.
Проте цим усе не обмежувалося: наказ узяти до рук лопату був відверто розрахований на те, щоб принизити і скривдити Стілкілта – так, наче Редні плюнув йому у вічі. Це зрозуміє кожний, хто плавав матросом на китобійному кораблі. Усе це (і навіть набагато більше) добре збагнув мешканець лісового краю, почувши наказ помічника капітана. Якусь мить він продовжував сидіти непорушно, пильно дивлячись у злостиві очі помічника капітана і відчуваючи, як купа порохових бочок громадиться у нього в грудях і ґніт безгучно догоряє, підповзаючи до них все ближче; він відчував це, хоч і не усвідомлював до кінця, але, джентльмени, ним володіла дивна стриманість і небажання ще більше дратувати запальну людину, яка вже й так нетямиться від гніву (подібне зволікання найчастіше буває властиве по- справжньому сміливим людям, коли вони розлючені).
Ось чому Стілкілт відповів звичайним голосом, тільки ледь захриплим від страшної фізичної втоми, яку він тоді відчував, що прибирати палубу – не його справа і він не буде цього робити. Потім, не згадавши ані словом про закид щодо лопати, він вказав на трьох матросів, які зазвичай підмітали палубу, – вони не працювали біля помпи і тому більшу частину дня (а може, й цілий день) були вільні. Редні відповів на це лайкою, з грубою владністю вимагаючи беззаперечної покори і водночас наступаючи на Стілкілта, що досі не рушив з місця, з піднятим у руці купорним молотком, який вихопив з бочки, що стояла коло нього.
Стілкілт був украй збуджений і знесилений тяжкою працею біля помпи; тому він, попри своє небажання зчиняти скандал, навряд чи зміг би довго терпіти таке поводження з боку помічника капітана. І все ж таки, намагаючись загасити полум'я, що буяло в його душі, Озерник уперто продовжував сидіти і не ворухнувся, поки оскаженілий Редні не змахнув молотком у кількох дюймах від його обличчя, у гніві вимагаючи покори.
Стілкілт підвівся і, повільно відступаючи за кабестан, чітко повторив помічникові капітана, який тепер невідступно переслідував його з молотком у загрозливо піднятій руці, що не має наміру йому коритись. Проте, бачачи, що його мирна поведінка не справила на того ані найменшого враження, він грізним порухом зігнутої руки спробував застерегти навіженого самодура; та все було марно. І так вони повільно кружляли навколо кабестана; зрештою, вирішивши припинити відступ і вважаючи, що він уже стерпів усе, що був у змозі стерпіти, Стілкілт став на кришку люка і звернувся до помічника з такими словами:
– Містере Редні, я не бажаю вам коритися. Покладіть молоток, інакше – стережіться!
Але приречений помічник капітана, підступивши ще ближче до Стілкілта, який стояв нерухомо, потрусив важким молотком у дюймі від його зубів, виливаючи на нього потік нечуваного лихослів'я. Не відступивши ні на тисячну частку дюйма, Стілкілт полоснув його гострим, мов кинджал, поглядом і, стиснувши за спиною в кулак праву руку й повільно піднімаючи її догори, сказав своєму супротивникові, що коли тільки молоток торкнеться його щоки, то він (Стілкілт) його вб'є. Але, джентльмени, нерозумного ведуть на забій самі боги. Молоток торкнувся щоки Стілкілта, і наступної миті нижня щелепа помічника капітана була вивихнута, він упав на кришку люка, плюючись кров'ю, мов кит.
Його крики ще не досягли капітанської каюти, а Стілкілт уже смикнув за бакштаг, який тягнувся до самого топа щогли, де стояли чатовими двоє його друзів. Обоє були канальцями.
– Канальці? – вигукнув дон Педро. – Ми бачили чимало китобоїв у наших портах, але про ваших канальців ніколи не чули. Даруйте, хто вони такі і чим займаються?
– Канальці, доне, це човнярі з нашого великого каналу Ері. Ви, напевно, чули про нього.
– О ні, сеньйоре, тут, у цій нудній, спекотній, украй лінивій і відсталій країні, ми майже нічого не знаємо про вашу енергійну Північ.
– Справді? Ну, коли так, доне, налийте мені ще. Ваша чіча[214] просто чудова. Перш ніж продовжити свою розповідь, я поясню вам, що являють собою наші канальці; можливо, ці відомості проллють додаткове світло на мою розповідь.
Протягом трьохсот шістдесяти миль, джентльмени, перетинаючи весь штат Нью-Йорк, через велелюдні міста і квітучі села, через широкі, похмурі, відлюдні болота і пишні лани, такі плодючі, яких немає більше ніде у світі, – через більярдні та бари, через заповітні хащі великих лісів, по римських арках, перекинутих через індійські річки, у тіні й на сонці, серед щасливих і смутних сердець, по всьому широкому і мальовничому простору благородних земель Мохок[215], під стінами сніжно-білих церков, чиї шпилі стоять, наче межові стовпи, одним нескінченним потоком тече по-венеціанському розпусне і часом злочинне життя. Там справжня країна дикунів, джентльмени, там воюють язичники, і вони там повсюди, просто поруч з вами, у густій тіні під стінами церков і під їхнім надійним та поблажливим захистом. Адже за якоюсь дивною фатальною закономірністю, джентльмени, грішники – подібно до піратів у вас на батьківщині, які, за численними свідченнями, завжди оселяються біля храмів правосуддя, – мешкають здебільшого поблизу святих місць.
– Це хто там іде – не чернець? – спитав дон Педро, з кумедним занепокоєнням дивлячись униз, у натовп на площі.
– На щастя для нашого друга з Півночі, інквізиція сеньйори Ізабелли[216] в Лімі слабшає, – з усміхом зауважив дон Себастьян. – Продовжуйте, сеньйоре.
– Стривайте! Перепрошую! – вигукнув хтось із присутніх. – Від імені всіх нас, мешканців Ліми, я хотів би запевнити вас, сеньйоре мореплавець, що ми завважили ґречність, з якою ви втрималися від спокуси замінити далеку Венецію на сучасну Ліму. Прошу, не дякуйте і не вдавайте, наче ви здивовані, – адже ви знаєте приказку всього узбережжя: «розбещена, як Ліма». І це цілком відповідає картині, яку ви змалювали; тут більше церков, ніж більярдних столів, і вони завжди відкриті і «розбещені, як Ліма». Те саме і у Венеції; я був там, у священному місті блаженного євангеліста Марка! (Нехай святий Домінік очистить це місто від скверни!) Дайте ваш келих, сер! Дякую, – ось, я налив; а тепер осушіть його знову.
– Якщо вільно зобразити канальця і його покликання, джентльмени, з нього б вийшов чудовий драматичний герой – таким досконалим у своїй порочності є його образ. Наче Марк Антоній, він день у день повільно пливе по зеленому мальовничому Нілу, відкрито бавиться зі своєю рум'яною Клеопатрою[217], підсмажуючи свої золотисті, мов персик, стегна на сонячній палубі. Але на березі від цієї манірності не лишається й сліду. Каналець із гордістю прибирає вигляду справжнього розбійника; низький капелюх з опущеними крисами, прикрашений барвистими стрічками, вінчає його розкішний портрет. Він – страшна загроза для усміхненої невинності селищ, повз які він пропливає; його смаглявого обличчя і безмежного зухвальства бояться навіть мешканці міст. Одного разу, коли я подорожував по каналу, мене вивільнив із халепи один каналець; висловлюю йому щиру подяку, я б не хотів видатися невдячним; але в таких бандитів однакова готовність підтримати в скруті незнайомого і пограбувати багатія зазвичай спокутує всі їхні гріхи. Загалом,
