Метання гарпуна
Кілька слів щодо сцени, описаної в попередньому розділі.
За сталим звичаєм китобійного полювання, коли вельбот відпливає від корабля, командир вельбота, або вбивця кита, сидить на кормі як тимчасовий стерновий; а гарпунер, чи то ловець кита, працює переднім – так званим гарпунерським – веслом. Щоб устромити перший гарпун у тіло кита, треба мати неабияку силу; інколи доводиться робити «довгий кидок», коли це важке знаряддя кидають із відстані у двадцять-тридцять футів. Та хоч якою б виснажливо довгою була гонитва, гарпунер весь цей час мусить працювати веслом, і не просто веслувати, а давати іншим приклад надлюдської витривалості, водночас горлаючи щосили; а що то значить кричати на всю горлянку, коли в тебе жили рвуться від напруги, – це може зрозуміти лише той, хто знає це з власного досвіду. Щодо мене, я не можу і горлати, і невтомно працювати водночас. Та нарешті знесилений гарпунер, що кричить і веслує, сидячи спиною до риби, чує команду: «Вставай, лупони його!» Тепер він мусить покласти і закріпити своє весло, сидячи повернутися, зняти гарпун із вилки і що є сили кинути його в кита. Не дивно, що загалом на всіх китобійних кораблях лише близько п'яти гарпунів із п'ятдесяти влучають у ціль; не дивно, що гарпунер, який схибив, так часто чує лайку і прокльони; не дивно, що в декого з них тут-таки у вельботі розриваються жили; не дивно, що китобої іноді проводять у плаванні чотири роки, а не здобувають і чотирьох бочок; не дивно, що чимало судновласників вважають китобійний промисел невигідною справою; адже здобуток залежить від гарпунера, а як можна, висотавши з нього всі жили, у разі потреби покладатися на його силу?
І навіть більше: якщо гарпун влучить у ціль, настає ще одна критична мить, коли кит рятується втечею, а командир вельбота і гарпунер, наражаючи на страшну небезпеку самих себе і всіх інших, теж починають бігати – один від носа до корми, другий йому назустріч. Вони міняються місцями, і командир посідає своє законне місце на носі вельбота.
Мене не обходить, що хтось інший думає з цього приводу; я твердо впевнений, що все це безглуздо і непотрібно. Командир мусить перебувати на носі від початку й до кінця: він повинен кидати і гарпун, і острогу і ні в якому разі не веслувати – хіба що в разі нагальної потреби. Я знаю, що це іноді спричинятиме втрату швидкості під час гонитви, але багатий досвід китобоїв різних націй переконав мене, що в переважній більшості випадків неуспіх промислу пояснювався не спритністю кита, а описаним вище станом гарпунера.
Щоб улучати в ціль, гарпунери цього світу, перед тим як кинути свій гарпун, мають схопитися на ноги, відриваючись не від тяжкої праці, а від цілковитого неробства.
Розділ 63
Вилка
Від стовбура відходять гілки; від товстих віт – дрібні гілочки. Так розгалужуються і розділи при успішному розвитку теми.
Вилка, згадана на попередній сторінці, варта того, щоб описати її окремо. Вона являє собою стрижень з насічками, вельми своєрідний з вигляду, футів у два завдовжки; його вставляють під прямим кутом у планшир правого борту біля самого носа і вкладають у нього держак гарпуна, тоді як залізне вістря, оголене і зазубрене, навскіс стримить назовні. Таким чином, зброя завжди напохваті в гарпунера, і він може миттю вихопити її, як піонер у західних лісах хапає зі стіни рушницю. Зазвичай у вилку вставлені два гарпуни, які називають відповідно першим і другим.
Проте ці два гарпуни зв'язані лінем, щоб можна було кинути в кита обидва по черзі, – якщо потім від корчів тварини один вискочить, другий все одно лишиться в її тілі. Це подвоює шанси на успіх. Але дуже часто трапляється, що кит, відчувши в тілі перший гарпун, тієї ж миті з такою шаленою швидкістю кидається навтьоки, що гарпунер, хоч би як спритно він діяв, не встигне кинути в нього другий гарпун. Та оскільки другий гарпун все одно прив'язаний до ліня, а лінь уже травлять, його будь-що треба вчасно відкинути подалі від вельбота, інакше всій команді загрожує страшна небезпека. Його кидають просто у воду, що зазвичай можна зробити без великого ризику завдяки зайвим бухтам переднього ліня (про які йшлося в одному з попередніх розділів). Та однак це інколи призводить до трагічних наслідків.
До того ж другий гарпун, викинутий за борт, може зіпсувати всю справу; його гострі леза, мотляючись на тросі, описують навколо шлюпки і кита чудернацькі фігури; він може заплутати лінь, може перерізати його, спричинивши сум'яття і загибель. А витягти його можна лише тоді, коли кит уже подоланий і вбитий.
Тепер подумайте, що це таке, коли всі чотири вельботи б'ються з одним надзвичайно сильним, енергійним і підступним китом; коли всі ці його риси, а також збіг тисячі згубних дрібниць, звичайний для нашого небезпечного ремесла, призводить до того, що навколо кита одночасно мотляються на ліні вісім-десять других гарпунів. Адже в кожному вельботі є декілька гарпунів, які можна прив'язати до ліня, якщо перший гарпун, кинутий невдало, був утрачений. Я описую всі ці подробиці так докладно, щоб вони могли пояснити деякі важливі і складні описи, наведені нижче.
Розділ 64
Вечеря Стабба
Кит Стабба був убитий досить далеко від корабля. Стояв штиль, і ми, зв'язавши разом три вельботи, поволі потягли наш трофей до «Пекводу». Тепер, коли ми, вісімнадцять чоловік, своїми тридцятьма шістьма руками і ста вісімдесятьма пальцями, знемагаючи, довгі години тягли по воді цю велетенську безживну тушу, а вона ледь рушила з місця, ми наочно переконалися в тому, наскільки вона була велика. Адже в Китаї на великому каналі Ханг-Хо, чи як там він називається, п'ять-шість чоловік тягнуть вздовж берега джонку з вантажем зі швидкістю милі на годину, а цей громіздкий корабель рушив уперед так повільно, наче був навантажений чавуном.
Звечоріло, але нам світили з «Пекводу» три тьмяні ліхтарі на грот-щоглі; і, наблизившись, ми побачили, що Ахаб вивішує за борт ще один ліхтар. Він мазнув байдужим поглядом по китовій туші, віддав звичайні розпорядження щодо її швартування на ніч і, передавши ліхтар одному з матросів, пішов до своєї каюти і не виходив звідти до ранку.
Хоч улаштовуючи полювання на цього кита, капітан Ахаб виявив звичайну для нього енергію – назвемо це так, – тепер, коли тварину було вбито, якийсь неспокій, нетерпіння, розпач пробудилися в його душі; вигляд цього мертвого тіла наче нагадував йому, що Мобі Дік досі живий і що нехай навіть тисячу мертвих китів пришвартують до борту «Пекводу», вони ні на мить не наблизять його до величної й божевільної мети. Незабаром зі звуків, що лунали на кораблі, можна було вирішити, що команда збирається кинути якір просто посеред моря. Важкі ланцюги тягли по палубі і з брязкотом пропускали в клюзи. Та ці брязкітливі кайдани закують не корабель, а велетенську тушу мертвого левіафана. Пришвартований головою до корми, а хвостом до носа, його чорний труп лежав упритул до корпусу корабля, і в нічній пітьмі, що ховала обриси щогл і снастей, обоє – і кит, і корабель – здавалися двома величезними биками в одному ярмі, один із яких упав, знесилений, а другий ще стоїть.[251]
Отже, похмурий Ахаб зараз був незворушно спокійним – принаймні так він поводився на палубі, – тоді як його другий помічник Стабб, збуджений перемогою, перебував у радісному піднесенні. Усупереч своїй звичці він так метушився, що стриманий Старбак, його офіційне начальство, мовчки тримався осторонь, дозволивши йому самому керувати всією справою. Невдовзі стала відомою одна дивна супутня обставина, що змусила його так пожвавитись. Стабб був великим гурманом, він обожнював китове м'ясо і непомірно високо цінував його смакові якості.
– Біфштекс, біфштекс, перш ніж я ляжу спати! Гей, Деггу! Лізь за борт і відріж мені шматок із задньої частини.
Нехай усі знають, що хоча грубі китобої зазвичай не примушують своїх ворогів, як того вимагає великий воєнний закон, відшкодовувати їм поточні витрати (принаймні до продажу здобичі), однак трапляються інколи мешканці Нентакету, яким вельми смакує згадана Стаббом частина туші кашалота – а саме, звужений кінець його тіла.
До півночі біфштекс був вирізаний і підсмажений, і Стабб при світлі двох ліхтарів, заправлених кашалотовим лоєм, урочисто взявся до своєї кашалотової трапези, стоячи біля кабестана, наче біля шинквасу в корчмі. Та не лише він тієї ночі смакував китове м'ясо. Плямкаючи в унісон із жуванням його невтомних щелеп, сотні, тисячі акул, що кишіли біля левіафана, бенкетували, жадібно вгризаючись у його жирне тіло. Тих небагатьох, хто спав у кубрику, часто будили гучні удари їхніх хвостів по обшивці корабля, що лунали за кілька дюймів від серця сплячого. А якби ви перехилилися через борт, то могли б навіть побачити їх (як досі чули); вони бовталися в чорній зловісній воді, перевертаючись на спину щоразу, коли виривали з китової туші величезні круглі шматки сала завбільшки з людську голову.
