Капітан здригнувся і зажадав почути подробиці.
– Що тепер? – спитав гернсієць у Стабба.
– Ну, як він сприймає це так легко, то скажи, що тепер, коли я його роздивився як слід, я цілком певний, що він може так само командувати китобійцем, як мавпа з Сант-Яго. Скажи йому, що він просто бабуїн.
– Він присягається, месьє, що другий кит, отой висохлий, ще небезпечніший від здутого; одне слово, месьє, він благає нас заради спасіння наших життів перерубати ланцюги і звільнитися від цих риб.
Капітан мерщій метнувся на бак і гучно наказав команді припинити підйом талів та чимшвидше перерубати ланцюги і канати, що з'єднували китів з кораблем.
– А тепер? – спитав гернсієць, коли капітан повернувся до них.
– Ану, дай подумати; ну що ж, тепер скажи йому… скажи… що я його оступачив, а може
– Він каже, месьє, що він був дуже радий нам прислужитися.
Почувши це, капітан палко запевнив його, що вони (тобто він сам і помічник) йому дуже вдячні, і на завершення запросив Стабба до своєї каюти – розпити пляшку бордо.
– Він хоче, щоб ти випив з ним склянку вина, – пояснив перекладач.
– Подякуй йому від мене та скажи, що це проти моїх правил – пити з тими, кого я надурив. Одне слово, скажи йому, що я мушу йти.
– Він каже, месьє, що він поступиться своїми переконаннями, якщо вип'є вино; та коли месьє хоче ще пожити на цьому світі і попити вина, нехай месьє спустить усі чотири вельботи, щоб відтягти корабель від цих китів, бо зараз штиль і їх не віднесе вітром.
Тим часом Стабб уже був за бортом і спускався у свій вельбот; а звідти він гукнув помічникові, що у нього в човні є довгий канат і він допоможе їм, наскільки зможе, відтягти легшого з китів. І поки французькі вельботи тягли корабель в один бік, Стабб з виглядом благодійника волік кита в другий на неймовірно довгому канаті.
Подув легкий бриз; Стабб одразу ж удав, наче відчепив свій кінець і покинув кита, француз підняв на борт вельботи і рушив геть, а «Пеквод» прослизнув між ним і Стаббом. Тої ж миті Стабб наблизився до туші, яка погойдувалася на хвилях, гукнув на «Пеквод», щоб його сповістили, коли настане час вертатись, і приготувався зірвати плоди своїх безсоромних хитрощів. Схопивши свою фленшерну лопату, він почав копати яму в тілі кита, трохи позаду від бічного плавця. Дивлячись на нього, ви могли б подумати, що він хоче вирити винний погріб посеред моря; і коли нарешті лопата вдарилася у висохлі ребра, це було так, наче він надибав рештки давньоримських амфор, закопані в плодючій англійській землі. Матроси у вельботі аж тремтіли з цікавості і, допомагаючи своєму шефу, гарячкували, наче золотошукачі в копальні.
І весь час довкола ширяли птахи – то пірнали у хвилі, то знов злітали у небо, то з відчайдушним лементом зчиняли бійку, аж пір'я летіло. Стабб, здавалося, уже не вірив в успіх своєї затії, тим паче що сморід став просто нестерпним. Аж раптом із самого серця цієї зарази хлюпнули ніжні пахощі; тонкий аромат линув крізь хвилі смороду, подібно до того, як одна річка впадає в іншу і ще довго тече, не зливаючись із нею.
– Ось воно, ось! – вигукнув Стабб у захваті, натрапивши на щось у тих зловісних нетрях. – Скарб!
Покинувши лопату, він засунув у яму обидві руки і витягнув повні пригорщі якоїсь речовини, що з виду скидалася на віндзорське мило чи запліснявілий старий сир, проте була дуже масляниста і запашна. Її можна було легко продавити пальцем; вона мала якийсь жовтаво-попелястий колір. І це, друзі мої, була та сама сіра амбра – ота, що коштує гінею золотом за унцію в будь-якого аптекаря. Ми видобули десь жмень із шість, а решта пішла за водою – у морську глибінь; мабуть, ми здобули б і більше, якби не суворий наказ Ахаба, що в нетерпінні звелів Стаббу піднятися на борт, поки корабель не попрощався з ним навіки.
Розділ 92
Сіра амбра
Ця сіра амбра – речовина дуже цікава; вона є таким важливим об'єктом торгівлі, що 1791 року до англійської палати общин спеціально викликали капітана Коффіна з Нентакету, щоб він дав пояснення з цього приводу. За тих часів, та ще й донедавна, походження амбри лишалося таємницею – як і сама амбра взагалі. Незважаючи на таку назву (від французького слова ambergris, тобто «сірий бурштин»), на бурштин вона аж ніяк не схожа. Бурштин, щоправда, часом знаходять на березі моря, але ж він трапляється і в глибині материка; а сіру амбру можна добути лише в морі. До того ж бурштин – тверда, прозора, крихка речовина без будь-якого запаху, з якої виробляють мундштуки для люльок; а сіра амбра м'яка, наче віск, і така запашна, така духмяна, що її повсюди використовують у парфумерії, кладуть у кадильниці, підмішують до ароматичних свічок, до пудри для перук і помади. Турки вживають її як їстівну приправу, а також носять її до Мекки з тією ж метою, з якою носять ладан у римський собор Святого Петра. Деякі винороби кладуть її по крихті в червоне вино, щоб поліпшити букет.
Хто б міг уявити, що всі шляхетні леді та джентльмени будуть користуватися речовиною, знайденою в гидкому череві хворого кита! І все ж це так. Дехто вважає сіру амбру причиною, а дехто – наслідком шлункового розладу в кита. Вилікувати цей розлад – справа марудна: хіба що прописати киту три вельботи брандретових пігулок, а коли він їх проковтне, втекти на безпечну відстань, як це роблять гірники під час вибухових робіт.
Я забув сказати, що в сірій амбрі знайшли якісь тверді кістяні кружальця, які Стабб спершу прийняв за ґудзики від матроських штанів; та потім виявилося, що це просто уламки дзьобів дрібних восьминогів, що запливли амброю.
Та якщо запашну амбру в її первинному вигляді можна знайти лише посеред мерзотного тління, хіба ж у цьому немає певного сенсу? Згадайте, що каже святий Павло у своєму Посланні коринфянам про те, що сіється в тлінні і встає у нетлінні, про те, що сіється в безчесті, а постає у славі. Згадайте ще й відоме твердження Парацельса[312] про те, з чого утворюється дорогоцінний мускус. І ще не забудьте ту дивну обставину, що з усіх смердючих речей найгірше тхне одеколон на початкових стадіях виробництва.
Я б залюбки скінчив цей розділ наведеним вище зверненням до читачів, проте, на жаль, не можу цього зробити, бо неодмінно мушу спростувати одне звинувачення, яке часто висувають проти китобоїв і яке для упередженої людини підтверджується історією з французом та двома його китами. Ще раніше в цій книзі було спростовано обмовницьке твердження, наче китобійне ремесло – справа нечиста і неблагородна; тепер слід спростувати ще одну хибну думку. Дехто поширює чутки, що кити взагалі мають поганий запах. Звідки береться така маячня?
Я вважаю, що ці маячні уявлення зародилися ще два століття тому, коли до Лондона припливли з гренландського промислу перші китобійці. Річ у тім, що ці китобійці тоді, як і тепер, не витоплювали китовий лій просто в морі, як це робиться на кораблях у південних рейсах, але, розрубуючи сало на дрібні шматки, напихали ним, витягши чіп, величезні діжки і в такому вигляді привозили додому, оскільки короткий сезон полювання в льодовитих морях та люті шторми не дають їм змоги чинити інакше. А в результаті, коли в порту відкривають трюм і починають розвантажувати цю китову трупарню, там стоїть приблизно такий самий запах, як там, де перекопують старий цвинтар, щоб збудувати на його місці пологовий будинок.
До того ж, як можна здогадатися, цей злочинний наклеп на китобоїв спричинило те, що у давнину на берегах Гренландії існувало голландське селище Шмеренбург чи Смеренберг (в останньому варіанті ця назва є у вченого Фого фон Сланка на сторінках його славнозвісного трактату «Про запахи», надійного довідника з цього питання). Як випливає з самої назви (смер – сало, берг – зберігати), це селище заснували для того, щоб голландці витоплювали у ньому китовий лій, добутий їхніми флотиліями, і не возили його до себе в Голландію. Селище являло собою нагромадження печей, саловарних казанів та маслосховищ. І, звичайно, коли все це варилося та чаділо, там стояв не дуже приємний аромат. Але на китобійному кораблі в Південних морях усе відбувається зовсім інакше; за чотири роки плавання він набиває повні трюми лою, загалом не витративши на витоплювання і п'ятдесяти днів; а лій, розлитий у діжки, майже не пахне. Насправді кита – байдуже, живого чи мертвого – аж ніяк не можна назвати смердючим створінням; а китобоя в товаристві не пізнаєш за запахом, як у Середні віки пізнавали єврея. Утім, який може бути запах у кита, крім приємного, якщо він не скаржиться на здоров'я? Адже він не лежить лежнем, а полюбляє фізичні вправи, хоча, звичайно, і не на відкритому повітрі. Запевняю вас, помах китового хвоста над морем поширює довкола аромат, подібний до того, що лишає по собі напахчена мускусом леді, що протягла шлейф своєї сукні по затишній вітальні. То з чим мені порівняти запашного кашалота при його велетенському розмірі? Може, з тим славетним слоном, чиї
