Вона не помітила, як за її спиною опинилася ця жінка.
— Це — «Карден», — сказала вона.
Марта повернулася.
Жінка мала приємну зовнішність, привітне, «породисте» обличчя з високими вилицями й чітко окресленими губами — обличчя кінозірки.
— Бачу, — збрехала Марта. — Гарне вбрання.
— Будь ласка! — сказала жінка, указуючи рукою на двері магазина. — Можливо, вам ще щось сподобається…
Марта здогадалася, що ця жінка або продавчиня, або менеджер.
Вона подякувала за запрошення й увійшла в середину.
— Вам допомогти? — запитала жінка.
Цього разу Марта не відмовилася від допомоги, і жінка почала перебирати сукні, розповідала про кожну, ніби це була жива істота з неабияким родоводом.
— Мені здається, вам підійде ось це, — вона зняла з кронштейна сукню. — Дозвольте провести вас до вбиральні!
Відступати було нікуди, Марта покірно пішла до кабінки, міркуючи, як розпочати розмову про те, що її цікавить. Механічними рухами вона стягнула з себе одяг, улізла в сукню, постояла кілька секунд перед великим люстром, покрутилася й відсунула оксамитові портьєри.
Жінка сиділа десь у глибині зали, займалася своїми справами. Марта відступила на кілька кроків, пройшлася перед люстром по килимовій доріжці… Що далі?
— Вам дуже личить! — гукнула до неї жінка. — Будете брати?
— Ще не вирішила… — Марта крутилася перед люстром і шкодувала, що одразу не представилася робітником прокуратури, як це було в селі…
Навіщось почала міряти сукню, гадала, що зможе завести легку, невимушену розмову. Але жінка, хоча й була досить люб’язною, здається, не збиралася вдаватися до порожніх балачок.
Дзвоники на дверях крамниці мелодійно дзенькнули. Ну от, тепер вона точно не зможе поговорити! — до крамниці увійшов покупець. І увага жінки перемкнулася на нього.
Він обирав запонки, жінка допомагала йому, не звертаючи уваги на Марту. Звідкись з’явилася дівчина з тацею в руках — на ній стояли філіжанки.
Вона поставила тацю на круглий скляний столик. Чоловік нарешті зробив покупку. Дівчина почала запаковувати її. Чоловік присів на шкіряний диван біля столика.
Жінка легкою ходою підійшла до розгубленої Марти:
— Я бачу, ви не дуже задоволені? Можливо, ви праві — у вас тонкий смак, — посміхнулася вона. — Раджу підійти на тому тижні. Очікуємо на нові надходження — осіння колекція…
Марта зітхнула з полегшенням.
— Дякую. Справді, сукня хоча й гарна, але я хочу дещо іншу…
Вона повернулася до вбиральні, швидко перевдяглася. Краєм ока помітила, що чоловік зацікавлено спостерігав за її пересуваннями, і затрималась перед люстром, поправляючи волосся.
Коли вона вийшла, жінка й покупець сиділи за столиком, пили каву.
— Прошу! — запросила її жінка, указуючи на третю філіжанку. — Усі наші клієнти — друзі. Сподіваюся, наступного разу ви будете задоволені вибором…
Марта чула, що філіжанка кави з постійними клієнтами — цілком природня річ для респектабельного закладу. Дивно, як швидко розповсюджуються закордонні забаганки! Марта мимоволі посміхнулася, уявивши, як її сусідку з нижнього поверху, яку в дворі називали «Клюка», напувають кавою в господарчому магазині. От було б розмов!
Марта присіла на диван. Зав’язалася легка розмова ні про що. Марта заворожено спостерігала, як віртуозно жінка веде бесіду з незнайомими людьми. Сама ж вона лише спромоглася на запитання, чи всіх клієнтів вона знає в обличчя. Жінка відповіла, що тут вдягаються відомі люди, яких не важко упізнати. Із гордістю назвала кілька призвіщ…
Нарешті ритуал скінчився.
Чоловік поглянув на годинник, підвівся, чемно подав Марті руку…
«…Я знала, вірила, сподівалася, що буде саме так!
Якийсь звичайний день — буденний, простий і смішний у своєму повному безглузді — а потім, як кажуть поети, «удар блискавки» — і все зміниться.
Невже це нарешті сталося?
Певно, комусь усюдисущому треба було провести мене крізь дні розпачу, самотності, маячні й дрібних справ, аби потім одним рухом руки закреслити й відсунути це все. Мов у театрі, стулити завіси і відмежувати мене від страху, нудьги й буденності. Із самого початку я відчувала, що щось має статися.
Але не уявляла, що саме. Просто хотіла пригод, дії, змін, нових вражень. Але щоб ось так…»
Кімната була затоплена запахом троянд. Силует величезного букета, підсвічений місяцем, відбивався на протилежній стіні, і скупчені тіні від голівок й бутонів нагадували юрму янголів. Можливо, то дійсно були янголи-ельфи, що живуть у квітах…
Ім’я троянди, подумалось Марті…
Якщо в троянди є ім’я — це ЙОГО ім’я…
Їй закортіло покласти найбільшу пурпурово-чорну квітку поруч із собою на подушку. Вона так і зробила. І заснула, занурившись обличчям у солодкі оксамитові пелюстки.
…Невже це відбулося всього два дні тому. Два дні — і життя перевернуте, перетворене на суцільний політ серед зірок і квітів.
— Пішли вип’ємо десь каву, — запропонував їй незнайомець, щойно вони вийшли з магазину.
— А та, що ми пили зараз у крамниці, вас не влаштовує? — запитала Марта.
