— Надто маленькі філіжанки! — серйозно сказав він.
«Якесь зачароване місце…» — подумала Марта.
— Чому ви посміхаєтесь?
— Так… Думаю про… збіг обставин…
— Перепрошую? — Він подивився на неї уважно, і його чорні зіниці ніби увібрали її в себе, втягнули, мов у тунель.
— Не зважайте… — хитнула головою Марта.
— Тож ударимо по каві? — весело й просто запропонував він.
— Ви завжди такий… — вона не могла одібрати слів, адже молодик не здавався нахабним. Навпаки — при всьому своєму зовнішньому вигляді (Марта одразу зауважила, що на ньому дорогий одяг і не менш коштовний годинник) він здавався простим і відкритим.
— …нахабний? — підказав він й посміхнувся. — Якщо відверто — ніколи.
— Отже, я — перший піддослідний кролик?
Він зніяковів і раптом вимовив зовсім по-дитячому:
— Я не зрозумів… Ви відмовляєтеся? Ви зайняті?
«Нічим я не зайнята, — подумала Марта. — І мене давно ніхто не запрошував на каву…»
— Добре, — сказала вона. — Ходімо пити каву.
…Ще ніколи їй не було так легко спілкуватися з незнайомим чоловіком. Виявилося, що вони читали одні й ті ж книжки, захоплювалися тією ж музикою. Кілька разів він продовжував її думку влучною цитатою, яку вона забувала на півслові. Марта навмисно замовкала, перевіряючи, чи не буде обтяжливою пауза в розмові. Не була!
Дмитро (так назвався новий знайомий) цікаво розповідав про країни, у яких йому довелося побувати.
Марта з задоволенням слухала його розповіді про Венеціанський карнавал, Віденські вежі, Каннський фестиваль.
Їй подобалося й те, що, говорячи про речі для неї недосяжні, він не демонстрував своєї переваги. Як хлопчисько, розставляв на столі запальничку та філіжанку, щоб краще пояснити складну комбінацію в боксі, або кумедно кривився, зображаючи обличчя світських дам у Віденській опері.
Якоїсь миті Марті навіть закортіло провести рукою по його волоссю, як вона це робила зі своїм чотирирічним небожем…
— Я, мабуть, схожий на ненормального? — впіймавши її погляд, запитав Дмитро. — Ви так дивно дивитесь на мене. Я роблю щось не те?
— Ні, - заспокоїла вона. — Просто я не уявляла, що чоловіки, що купують золоті запонки в модних магазинах, можуть бути такими, як ви…
— Я вас розумію, — посерйознішав він. — У вас склалося певне враження, що всі, як то кажуть, «бізнесмени», повинні бути «квадратними». До речі, ці запонки я купив своєму татові. У нього завтра день народження. А я не прихильник усіх цих атрибутів. І ненавиджу носити костюми. Якби міг, із задоволенням ходив би ось у таких потертих джинсах, як у вас…
Марта почервоніла, в останніх словах їй почулося приховане знущання.
— Так, я можу собі це дозволити! — із викликом сказала вона.
— О господи! Я слон у порцеляновій крамниці! — він постукав себе по голові. — Ви мене не зрозуміли. Я, певно, не вмію поводитись із такими жінками, як ви.
— Чим же я відрізняюся від жінок вашого кола?
— Господи, яке там «коло»! — гаряче заговорив він. — У тому, як ви кажете, колі, немає живих людей! Є «гаманці» й «речі». Товсті гаманці із золотими запонками купують будь-яку річ — байдуже, що вона, можливо, «секонд-хенд», і користуються, поки не набридне. Як я ненавиджу це спотворене суспільство! Єдина втіха, що, можливо, їхні діти все ж таки прочитають ті книжки, які їхні батьки скуповують для створення іміджу чи інтер’єру.
Він замовк. А потім рішуче додав:
— Послухайте, Марто, подаруйте мені цей вечір…
…Потім вони блукали вулицями, і він на кожному кроці купував їй букет троянд на довгих ніжках. А коли вони вийшли на освітлену вогнями набережну, за Мартиною примхою, вони роздарували половину букетів жінкам, котрі зустрічалися на їхньому шляху.
Увечері почав накрапати дощик, і будинки, пагорби, церкви, кав’ярні на причалі замерехтіли в синьому мареві, мов підводні царства.
— Зараз буде злива. Рятуймося! — Дмитро вхопив Марту за руку, і вона не помітила, як вони вже сиділи за вишукано накритим столиком у каюті одного з ресторанів на воді.
Потім він відвіз її додому. Вони влаштувалися на задньому сидінні таксі й мовчали всю дорогу. Довгий день закінчився. Треба було ставити останню крапку. Або кому?
Марта дивилася за вікно, вогні ліхтарів проносилися повз скло, як метеорити.
— Пам’ятаєте епізод із «Іронії долі», — нарешті порушив мовчанку він, — «…я весь час шукаю привід, щоби залишитись. І не знахожду його…»
— «…а я весь час шукаю привід залишити вас…» — посміхнулася Марта.
— Правда? — зрадів він.
— Правда…
— Тоді я чекатиму на вас завтра, тільки скажіть де…
Він не зробив спроби «напроситися на чашку чаю», просто провів її до під’їзду, поцілував руку. Не так, як це робиться зазвичай, а у перегорнуту долоню.
У ліфті Марта притисла руку до своїх вуст, і їй здалося, що його поцілунок пахне трояндами.
— Марто? Куди ви щезли?!
