— Віддам лише власниці. Я ж сказала.
Вони якусь мить пильно дивились одне одному в очі.
І Марту несподівано осяяла шалена думка:
— Це телефонували ви?
Сергій схопився за голову, розширив очі, поліз п’ятірнею в своє й без того скуйовджене волосся й голосно видихнув:
— Якби ви не були жінкою, я б…
Не закінчивши фразу, він ляснув долонею собі по коліну.
Марта швидко підвелася, показавши, що більше розмовляти нема про що.
Вона йшла, відчуваючи на собі його гнівний погляд.
І мурашки бігли її спиною.
…Він нарік її «Елліс Дідон», щойно вони приземлилися в порту «Карташ» і гаряче сухе повітря увірвалося в прохолодний салон літака.
Вона була трохи розгублена, збентежена й усе ж таки — щаслива.
Чотири години тому, в аеропорті, він із таємничим виглядом, помахуючи їхніми паспортами, повідомив, що подорож до Котора… скасовано. І, радий її розчаруванням, ледь стримуючи своє задоволення, він сповістив, що зробив їй більш екзотичний сюрприз, а простіше кажучи — здійснив її давню мрію: вони вирушають до Тунісу! Вона застрибала, закрутилася на одній нозі й, незважаючи на юрму людей, повисла у нього на шиї.
І от він — Карташ, Картаго, а точніше — омріяний давній Карфаген! Улюблене місце відпочинку Мопассана, Екзюпері, Уайльда, Франсуази Саган… Колиска давньої культури, спекотна батьківщина фінікійців, земля «королеви волоцюг» — Елліс Дідон.
Поки в прохолодному авто вони їхали повз неосяжні оливкові плантації, вона з захватом слухала його розповіді про ті давні часи, коли фінікійське воїнство на чолі з її тезкою Елліс вирішило лишитися на цих благодатних пагорбах.
— За легендою, місцевий цар дозволив прибульцям узяти собі клапоть землі розміром із бичачу шкуру, — розповідав він. — І хитромудра Елліс із радістю згодилася, недивлячись на обурення своїх васалів. Вона взяла шкуру й вирушила на найбільший пагорб. Там під її керівництвом воїни вирізали зі шкури мікроскопічно тонкий і довжелезний ретязь й охопили ним найбільш ласий і родючий простір. Так у 814 році до нашої ери тут виникла «карт-адаж», що означає — «нова столиця». А Елліс Дідон стала її першою царицею…
Він попросив таксиста зупинитися — і вони купували в торгівців, що стояли під пальмовими наметами прямо на дорозі, східні солодощі, чорні оливи, запиваючи їх дивним «пальмовим» лікером.
В авто він облизував її солодкі від соку й патоки пальці…
— Це земля гордих людей, — продовжував розповідати він, — принаймні була такою, доки римляни не зруйнували Карфаген. Уяви тільки: коли фінікійський полководець став перед військом переможців на коліна, його дружина зійшла на вежу разом із дітьми, одрубала їм голови й сама кинулася вниз…
— Не говори мені про сумне… — попросила Аліса.
— Хіба це сумне? Це вчинок гордої жінки! — посміхнувся він і ніжно пригорнув її до себе. — Добре, розкажу про веселе — про наше найближче майбутнє. Зараз ми приїдемо в одне дивовижне місце — я давно його обрав для нас. Там немає галасу — тільки море, гори й маленьке бунгало. Завтра, коли ти відпочинеш із дороги, поїдемо до церкви — тут є православні храми — і обвінчаємося. А потім будемо їсти фрукти, плавати, рибалити й… любити одне одного, мов несамовиті!
Вона щасливо засміялася.
Пейзажі за вікнами майже не змінювалися — оливкові плантації тягнулися на багато кілометрів. Вони проїжджали селища і Аліса з подивом роздивлялася незвичної форми будинки, вулочки без жодного деревця й безліч крихітних кав’ярень, де сиділи смагляві чоловіки в довгих халатах, курили кальяни, гомоніли. Біля крамниць на велетенських гаках висіли туші корів чи кіз, обліплені мухами. Вулицями ганяли юрми смаглявих дітей — дорослих і зовсім малих. Варто було загальмувати, як вони починали наздоганяти авто, показуючи жестами, що хочуть їсти.
— Не зважай, — сказав він. — Це країна контрастів. За пару днів, як відпочинемо, накупаємося, поїдемо з тобою в Туніс — так називається їхня столиця, і ти побачиш, що це — маленький Париж…
Вона не помітила, як в одну мить, близько восьмої години, на землю впали сутінки — зненацька й одразу. І вона заснула, втомлена перельотом і заколисана гудінням мотора. До містечка, де вони мали зупинитися, доїхали в суцільній темряві. Прокинулася від того, що він ніжно будив її, лоскочучи травинкою щоки й ніс. Авто стояло перед невеликим будиночком. У темряві довкола нього, мов на екзотичній листівці, вимальовувалися високі пальми, чітко окреслені місячним сяйвом.
— Прокидайся, сонько! Ми приїхали! — сказав він. — Я навіть устиг отримати ключ. шкода було тебе будити, але водія треба відпустити.
Вона вилізла з авто, повітря вже не було таким спекотним, як удень. Приємна прохолода лоскотала шкіру.
— А де море? — запитала вона.
— Ось там, — махнув він рукою за будинок. — Зовсім близько. Зранку будемо пірнати. А тепер — спатки, спатки, спатки… Дай-но я тебе віднесу!
Він схопив її на руки, і вона, мов дитя, покірно обхопила його за шию.
Поки вона, сонна й утомлена, сиділа в темряві у плетеному кріслі, він заніс речі, запалив свічки й швидко розіклав на столі їжу — він подумав навіть про це.
— До ресторану йти пізно, — сказав він, — а сніданок починається рано — не встигнемо зголодніти. Зараз лише перекусимо.
— А де ресторан? — запитала вона.
— Тут усе знаходиться на відстані — і це мені найбільше подобається в цьому готелі! До речі, знаєш, як у них називається готель? Фундук! Смішно, чи не так? Ну їж, їж — і у ліжечко!
Вони намазували хліб джемом, запивали пепсі-колою та сміялися.
— Чуєш? — пошепки запитав він.
— Що?
— Море…
Вона прислухалась, почула лише вітер, але кивнула.
