— Не будемо вмикати світла — так романтичніше, — прошепотів він.
…Потім, коли вони лежали на плетених циновках прямо на підлозі, вона сказала, що завжди мріяла про екзотику, й скрикнула: по білій стіні, освітленій місяцем, повзла ящірка.
Він засміявся:
— Оце і є екзотика. Звикай! Вони безпечні…
А ще за півгодини, коли сон улився в неї, мов струмінь гарячого меду, вона, уже поринаючи в цю задушливу спекотну масу, почула дивні неземні звуки, що линули з небес, — довгу пронизливу мелодію, котру виспівував дивний людський голос, і поворухнулася.
— Це муедзин… Ти ще не раз слухатимеш його… — прошепотів він, цілуючи її у вологе чоло. — А тепер спи, крихітко, спи…
Вона заснула.
І повільно попливла спекотним медовим тунелем, у хвилях голосу, що лунав згори — десь там, із середини пальмових хащів…
…Вона лежала на спині в гарячій воді і знала: ось звідкись ізнизу має пробитися струмінь холодного джерела і тому варто почекати, потерпіти. Поверхня води коливалася й затягувала донизу. Вона намагалася не робити різких вдохів: із кожним подихом вона все більше занурювалася у воду, на поверхні залишалися лише очі, рот і ніс.
Волосся великою квіткою розпустилося довкола голови, лоскотало вуха, які вже були під водою. Вона чекала, коли струмінь джерела, котрий вона відчувала спиною десь глибоко під собою, підштовхне на поверхню і вона знову почує звуки і зможе вистрибнути з цієї води. Тим більше, що побачила берег, який скидався на край великого глиняного полумиска. Окреслюючи поглядом коло, вона несподівано помітила, що по боках полумиска майорять якісь тіні — обриси чоловічих торсів.
Саме вони й розгойдують полумисок, і тому вода коливається, заливаючи обличчя. Вона хоче попросити не гойдати її, але лише захлинається водою, що має присмак формальдегіду. Не зважаючи на спеку, її кінцівки під гарячим шаром стають крижаними…
Вона починає кашляти, хрипіти, вода виїдає очі. А тіні гигочуть і наспівують пісню муедзина. У відчаї вона шарудить рукою поруч із собою, шукає допомоги — але біля неї, і над нею, і внизу — порожнеча…
Голоси тіней міцнішають, лунають загрозливо, пронизливо, гортанно, мов клекіт пеліканів. І вона раптом усвідомлює, що зовсім гола, що її прикриває лише вода…
Вона перевертається на живіт і тоне…
Упирається ногами в слизьке дно, відштовхується від нього з останніх сил і стрімко летить на поверхню…
— Ох… — Аліса підхоплюється на жорсткій циновці.
Озирається.
Її сліпить гостре спекотне сонце.
Аліса падає навзнак, примружується і з подивом помічає, що в кімнаті є люди: кілька темних силуетів на тлі яскравого сонця.
Сон триває?
Аліса простягає руку, намацує поруч із собою лише зібгане простирадло. І остаточно прокидається. Чує над собою гортанний клекіт і з жахом підхоплюється — хто це?
Очі звикають до світла. Над нею стоять четверо чоловіків. Двоє — у вигорілій, майже білій, брудній формі, схожій на військову. Двоє — у довгих, до п’ят, сорочках, на головах — картаті хустки. Вони щось говорять — усі разом. Нарешті один нахиляється над нею. Прискіпливо оглядає, промовляє коротко: «
Аліса натягує на себе простирадло, крутить головою: те, що вчора в сутінках здалося їй готельним «бунгало», виявляється обідраною кімнатою зі щілинами в стінах, із розтрісканими плетеними табуретками. Циновка брудна, затоптана, накрита пожовклою ковдрою. Чоловік у формі знову вимовляє коротке слово.
Аліса крутить головою, шукає свій одяг, повторює одне: «Не розумію…» Чоловіки гигочуть. Підводять її з циновки, вона ледь устигає прихопити простирадло, кричить. Вона знає, що сталася якась помилка, що зараз із моря повернеться той, хто все владнає.
«Ми будемо скаржитися у посольство!» — погрожує Аліса.
Один із чоловіків звертається до іншого — того, що в цивільному. І той, дико перекручуючи слова, переміжаючи їх якоюсь нісенітницею, сміється, обдаючи її запахом із рота:
— Цигель-цигель-ай-лю-лю, Наташа! Как дєл’я? На шару! Пажалуста! Адин долар!
Аліса озирається на двері: зараз, зараз усе скінчиться. Вона гордо пояснює, що вона — туристка, громадянка іншої країни. Що вони не мають права на таке вторгнення, що їм перепаде він начальства готелю, що зараз повернеться її чоловік і тоді…
Другий військовий тре палець об палець, киває тлумачу, і той каже, наголошуючи на останньому складі слова:
— Паспорт!!!
Аліса кидається в куток, де вчора лежали її валіза й сумочка.
Там порожньо.
Жодної її речі!
Навіть босоніжки зникли.
Аліса, незважаючи на страшну задуху, холодіє. Вона оббігає всі кутки помешкання, мимохідь дивуючись, як вона не помітила вчора, яка це «діра». Нарешті, щільніше кутаючись у простирадло, безсило осідає на підлогу.
Потім, коли вона вже сидить спокійно, не рухається, ворожачи очима на двері — двері відчиняються…
Це ще один.
Він виглядає більш цивілізовано, на ньому білий полотняний костюм.
—
Аліса зітхає з полегшенням.
— Що ви зробили з моїм чоловіком? — питає вона. — Ми будемо скаржитись!
І чує щось зовсім незрозуміле. Про те, що вона мусить відпрацювати дорожні витрати, адже за неї заплачено, що вона не має жодного документа, котрий засвідчив би її
