…В книгарні на першій полиці біля входу Марті одразу впала в око ціла полиця із яскравими путівниками. Один привабливіший за інший — «Париж», «Відень», «Осло», «Берлін», «Прага», «Амстердам», «Гельсінкі»…
Але ж ціни! Марта розгорнула пачку грошей, котру залишив Дмитро і, зрозуміла, що вистачить на все. І не втрималася від спокуси — набрала книжок якнайбільше.
Міста, які здавалися їй незбагненною мрією, наближалися, набували обрисів і реальності.
Вона приїхала додому, налила собі півсклянки чінзано, розвела тоніком, всілася серед подушок і розклала перед собою всю купу яскравих буклетів. Почала роздивлятися глянсові сторінки, мандруючи пальцем набережною Сени, каналами Амстердама, фіордами Норвегії, бізейними містечками Чехії.
Їй хотілося плакати й сміятися водночас.
Вона згадала, як колись давно — в іншому житті, яке не передбачало ніяких подорожей, в її уяві поставала така картина: вона стоїть на якійсь високій точці незнайомого міста — величного і старовинного, сповненого вогнів, музики, запахів нічних фіалок і юрм красивих людей… Вона перехиляється через поруччя мосту (або мідний парканчик башти, або парапет, що оточує гору) і дивиться вниз, на місто, що лежить у неї на долоні, а той, хто стоїть поруч, кладе руку на її плече, міцно притискає до себе й каже: «Полетіли?»
Згодом, коли на екрани вийшов «Титанік», вона уявляла, що стоїть на кормі, розкинувши руки під пісню Селін Діон — і злітає над морем, над світом, над собою — тою, що цієї миті теж так само стоїть, розкинувши руки… під мотузками, на яких розвішує білизну, біля плити чи раковини, в яку стікає брудна вода. А той, хто стоїть поруч — там, в уяві, на тій горі чи кормі, - тримає її міцно й ніжно. І дарує світ.
За цю хвилину, пригадується, Марта ладна була віддати п’ять чи навіть більше років життя! Але хіба тоді вона могла знати, що мрії здійснюються й без таких офір?
Коли в дверях заскреготав ключ, Марта лежала, занурившись обличчям у буклети з солодкою застиглою посмішкою, і не квапилася підвестися — вона знала, що це прийшов він, і що їй не треба негайно підхоплюватися, бігти на кухню, розігрівати вечерю, метушитися довкола столу і подавати страви. Дмитро завжди приходив у доброму гуморі і сам починав виставляти на стіл різну смакоту, жаліючи її, питаючи, чи вона не втомилася за день.
Сьогодні було так само.
Він присів біля неї, поцілував у маківку й запитав:
— Ну, що обрала моя принцеса?
Вона взяла в обидві руки всю купу книжок, підкинула їх над ліжком і вихопила першу-ліпшу.
— Тапіола? Чудовий вибір! — засміявся він, поглянувши на буклет.
— Фінляндія, — поправила Марта.
І він захоплено заговорив:
— Тапіо — це язичницький північний бог води, каміння та дерев. А Тапіола — одна з поетичних назв Фінляндії! І мені так більше подобається — в цій назві більше романтики.
І Марта знову здивувалася тому, як багато він знає і як цікаво його слухати.
— А ще в перекладі це означає «первинне, рідне, потаємне». Те, що відбувається між нами. І тому це чудовий і не випадковий вибір. Я вже навіть уявляю маршрут, який тобі сподобається. Спочатку доїдемо до Гельсінкі, там пересядемо на електричку, що йде до Турку. Звідти сядемо на пором… О! Ти коли-небудь плавала на одинадцяти-поверховому поромі? Ні? Це ціле місто на воді! Ми попливемо в дводенний круїз до Стокгольма й назад — ти побачиш, які там красиві береги. А скільки розваг! Таке враження, що за два дні об’їхав світ! І взагалі, Фінляндія — країна обраних. А ми з тобою і є обрані. Тому що знайшли одне одного…
— Ти справді хочеш, щоб ми поїхали? — запитала вона.
— Дуже! — сказав він і ліг поруч із нею, не знімаючи костюма, не боячись зім’яти його.
— Серйозно? — посміхнулася вона.
— Якщо серйозно, то я б навіть хотів пришвидшити наш від’їзд.
Він сів і уважно подивився на неї.
— Щось трапилося? Неприємності на роботі?
— Власне, нічого особливого, але… занепокоєння є, - сказав він.
Вона теж сіла, схвильована зміною в його настрої:
— Що таке?
— Не хвилюйся. Просто я… спробував розшукати того божевільного, — сказав він.
— Кого? — не зрозуміла вона.
— Того, хто турбує тебе дзвінками.
— Сергія?
— Здається, так його звуть.
— Навіщо ти цим переймаєшся?
— Не хвилюйся, я просто люблю розставляти всі крапки над «і». А в даному випадку мені не подобається, що хтось завдає тобі прикрощів.
— Ти з ним говорив?
— Ні. Ось дістав лише це, — і він витягнув і кинув на стіл папірець. — Виявляється, що він звільнився з роботи кілька днів тому! Ледь вициганив у його генерального директора цю адресу. Тобі не здається це підозрілим?…
Марта кивнула, поглянула на папірець: «Каштанова, 7…»
— Я думаю, — вів далі Дмитро, — що твої підозри правдиві. У кращому випадку, він — звичайний шизофренік. А від них важко відкараскатися.
— А в гіршому? — запитала вона.
— У гіршому — він дійсно причетний до зникнення своєї нареченої. Ти зі своїм загостреним почуттям справедливості порушила його спокій. Гадаю, ти у небезпеці. Тому поїдемо якнайшвидше. Завтра я займуся квитками й бронюванням готелів.
Побачивши, що Марта дивиться на нього переляканими очима, він знову посміхнувся, ніжно поплескав її по щоці:
— Усе. Забудь. Це моя справа…
