Сергій натискає кнопку…
Марта витягає з кишені фіолетову слухавку й теж натискає на виклик…
Дмитро робить крок уперед.
Марта зводить на нього очі і встигає посміхнутися йому.
…І чує, як у його кишені лунає знайома мелодія. Тривожна, неземна… Адажіо Альбіноні.
А потім настає темрява.
Суцільна темрява…
…Марта навіть не могла сказати, скільки це триває — рік, два, вічність? Вона лише пам’ятає свій крик і удар у двері, а далі — ця нескінченна темрява.
Можливо, це через те, що її повіки щільно заплющені?
Але Марта боїться розплющувати очі — не хоче, нічого не хоче бачити. Не хоче бачити світла.
Очі болять.
Болить голова. Ніби в лещатах. І дихати важко.
Але Марта не хоче знати, що з нею, де вона і чому так тисне у скронях, головне — не розплющувати очей.
Просто лежати.
Не думати.
Не згадувати.
Бачити лише темряву.
Нічого не бачити…
Плавати в мороку і ні про що не знати, не допускати до мозку нічого, крім темряви. Навіть якщо її закопано живцем, навіть якщо це — летаргійний сон, клінічна смерть, кома, параліч — байдуже, вона не хоче нічого знати, відчувати і бачити.
Їй достатньо видіння, закарбованого райдужною оболонкою, — так, як це буває в останньому погляді небіжчика: обличчя того, до кого вона посміхається, здригається, наче відображене у воді чи в кривому дзеркалі, рот перетворюється на чорне провалля, очі ледь не вивалюються з орбіт, наливаються кров’ю. Все це відбувається під музику, що грає з його кишені. Під витончене адажіо Альбіноні, яким вона «диригує» одним натиском кнопки виклику…
Це триває мить.
Далі настає темрява.
— Вона прийшла до тями? — чує Марта голоси над собою.
— Здається, так… Але її зараз краще не турбувати.
— А що показали аналізи?
— Струс мозку. Але обійшлося без крововиливу. Якби такий удар прийшовся на скроню…
— Чим її вдарили?
- Її не били. Просто різко підвищився цукор у крові — таке буває від сильного стресу, і вона знепритомніла. А падаючи, вдарилась головою об щось тверде.
— У неї діабет?
— Не думаю. Це не обов’язково у таких випадках. Просто якийсь час варто постежити за харчуванням. А ви — чоловік?
— М-м-м… Вона нас чує, як ви гадаєте?
— Вже мусить чути, якщо не спить.
— А чому ж у неї майже весь час очі заплющені? Це нормально? Це не кома?
— Юначе, хто тут лікар — ви чи я? З нею все гаразд.
— Тоді я ще посиджу.
— Як хочете…
Марта чує кроки, що віддаляються. Поруч залишається лише чиєсь дихання.
Якщо вона відкриє очі, воно поглине, спопелить її.
Марті добре плавати в темряві, вона нескінченна…
— Марто… Марто… — лунає над нею вкрадливий шепіт, — Марто, ти мене чуєш? Прокидайся…
Марта рухається, стискає в кулаці край ковдри, ніби хоче знайти кнопку і відключити цей шепіт. Чиясь долоня лягає на її руку, припиняє цей судомний рух.
— Марто…
Повіки тремтять, не слухаються її волі. Під ледь помітну щілинку пробивається різнобарвне болюче світло — помаранчеві інтеграли, сині точки, зелені зигзаги. Крізь них Марта бачить, як над нею схиляється чорний силует…
Проступає обличчя: три чорних провалля — очі, рот…
Схиляється нижче.
