Перейти темряву

Марті хочеться кричати, битися, відштовхнути. Але сил немає. Вона лише стогне. Обличчя коливається, як тоді, в останню мить перед темрявою. Але вже настало світло — і нікуди від цього не дінешся.

Оманливе світло.

Обличчя схиляється ще нижче — ні, це не те обличчя, міркує Марта. Не те. Інше. Кутики очей опущені донизу.

Дивні очі. «Египетські»…

Дивляться лагідно, схвильовано.

— Марто…

Обличчя, нарешті, припиняє коливатися — чи то її зір поволі фокусується, очі звикають до світла?

— Це я, Сергій…

Тепер Марта впізнає його.

— Все буде добре, — каже він.

Марта розліплює вуста, але вони склеєні, мов намазані медом. І слова губляться, виходять з них, як повітря з дірявого дитячого м’ячика:

— Де… я?… Що… сталося?…

— В лікарні, - квапиться розповісти він, доки вона знову не відійшла в темряву. — Це був удар. Просто сильний удар. — Сергій вагається і додає: — Ти втратила свідомість, впала і вдарилась головою.

— Що… з ним?

— Я не встиг… Він… — Сергій крадькома кидає погляд на двері, чи не йде лікар або медсестра, які просили не турбувати хвору, і вагається.

— Ка…жи… — наказує Марта.

— Він стрибнув у вікно. Його більше нема… Не бійся.

Марта відводить погляд, все знову спливає і двоїться в очах: хіба вона боялась?

Не встигла.

— Хто… він? — знову питає вона.

— Вербувальник, дилер…

— Хто-о-о?

— Торговець людьми, — серйозно відповідає він, але, побачивши тривогу в її очах, додає: — Тобі треба відпочивати. Я потім усе розповім…

— А Зоя?… — намагається продовжити розмову вона.

— З нею все гаразд. Я розшукав її, вона мені й розповіла… Вона випадково дізналася, напередодні від’їзду… Все було так само, як і з тобою…

— Тепер ви одружитесь… — чи то констатує, чи питає Марта, відчуваючи нестерпну втому.

— Навряд чи… — каже він і підводиться зі стільця. — Ну, тепер можеш спати… Все позаду. А я прийду ще завтра.

Він нарешті посміхається і додає:

— Що тобі принести?

— А-пель-си-ни… — каже вона і впадає в глибокий сон.

Два роки по тому

«Сьогодні пішов сніг… Він падає й падає. Його так багато — тихого білого снігу. Такого тихого, що всі переходять на шепіт, навіть собак не чутно — теж принишкли. У вікно добре видно, як світиться під ліхтарями вся зона — якимось блакитним світлом, а бараки жевріють на синьому тлі, мов новорічні світильники, в яких палахкотять свічки. Здається, що потрапив у казку про гномів. Вечірне повернення з їдальні дійсно нагадує ходу мешканців підземельного царства — під сотнею ніг ритмічно рипить сніг, світло ліхтарів висвічує сірі хустки й куфайки: гноми мовчазною вервечкою повертаються до своїх печер.

Я чекаю миті, коли всі вкладуться, стихне гамір, і тоді я дивитимусь угору — за вікно. Я милуюся рясним білим палахкотінням і знаю, що вранці майдан перед бараком знову буде рівним, недоторканим, мов поверхня налитого в кухоль молока з пінкою. Ніби його не топтали, не запльовували, не засмічували недопалками. Дивовижна здатність снігу — не пам’ятати зла й ковтати весь денний бруд. На це здатна лише природа. Люди так не можуть.

Узимку краще думається, ніж восени чи влітку. І ночі довші. Хоча вставати у суцільній темряві набагато важче. Лізти під кран з крижаною водою, одягати на себе все, що є під рукою, тупцювати на повірці у дірявих валянках. Бр-р-р.

Єдине, що мені залишається, — так це думати. Адже ТУТ гарно думається. Особливо вночі.

Це цікавіше, ніж читати книгу. Тим більше, що тут всі книги — допотопні, сто разів читані-перечитані за шкільною чи інститутською програмою, до того ж — подерті на самокрутки чи просто рвані. А коли читаєш щось із часів юності — впадаєш у сентиментальність, згадуєш, за яких обставин читалася та чи та книга, що відбувалося після того, як вона була відкладена.

Спочатку я навіть гралася сама із собою: тримала в руці п’єси Островського, Чехова чи Винниченка — теж подерті майже навпіл — і напружувала пам’ять — коли я читала їх востаннє? В школі? В театральному інституті? В тій квартирі, куди приходила, аби вивести хлопчика погуляти на ставок?…

І починається! Згадки, згадки…

…В тій квартирі взагалі було мало книжок, а якщо і стояло на полиці з десяток — так це п’єси, сценарії. І, пригадується, такі ж зашмульгані, як і тут, на зоні. Замшульгані не від читання — читати вона не любила! — від використання їх як підставки під пляшки чи гарячі кухлі з кавою чи чаєм.

Я завжди підігравала їй, як кажуть — була на других ролях. Інакше було б і не можливо — вона завжди помічала лише себе. Познайомились на іспитах у театральному, так складалося, що одразу пішли в парі: я — першою, потім викликали її. Але я була першою лише за алфавітом.