Перейти темряву

Точніше, я була першою, доки не з’являлася вона. І все руйнувала. Свідомо чи несвідомо, то вже не мало значення. Але так було від початку. Я заходила до кабінету, показувала етюд, читала уривок, співала, танцювала, і «метри» лагідно переглядалися, ставили «плюсики» в своїх нотатках.

Потім заходила вона — робила це гірше (потім, коли ми вже вчились, про це розповів мені наш куратор), набагато гірше, але її дика любов до себе якимось дивом передавалася і викладачам. Вони теж хитали головами і ставили два «плюсики».

Жартома я назвала її «Крихітка Цахес».

Це прізвисько на багато років вкорінилося в неї, адже було влучним — вона вміла замилювати очі будь-кому. Але згодом від прізвиська, через етичні міркування її прихильників, відвалилась друга частина, і її почали називати лише Крихітка… І замість подвійного змісту персонажа з казки Гофмана — ницого і нікчемного, здатного замилювати око будь-кому і здаватися найкращим і найрозумнішим, це скорочене прізвисько лише додало їй шарму. А я знову програла.

А шарму в ній не було ніякого! Було іконописне обличчя — тільки й усього.

Правильне, мов намальоване — нічого надзвичайного, позбавлене індивідуальності. Таке легко намалювати і дитині. Власне, дівчатка так і малюють своїх казкових красунь: великі круглі очі, брови — рівною дугою, вуста-метелики, дві дірочки під носом, рівна хвиля білого волосся. І «принцеса» готова. Мене завжди нудило від таких облич.

Зазвичай від них нудить і чоловіків, котрі мають більше двох звивин у голові. І це теж було правдою, адже серед її чоловіків не було жодного більш-менш гідного.

Потім, вже після вступу, я здивувалася, дізнавшись, що Крихітка ледь не зі шкільного віку має дитину! І з не меншим подивом вперше прийшла до її квартири — ВЛАСНОЇ квартири, хоча і на околиці, біля ставу. Про це помешкання похапцем сказала: «Це — мій подарунок від одного старого козла… Відшкодував за це нещастя» — і вона кивнула на малого, що ковзався по брудному паркету, тягнучи до рота все, що знаходив на підлозі.

Тоді ніхто з нас, особливо тих, хто приїхав до столиці з інших міст, навіть не мріяв мати власне помешкання. Певно, той «старий козел» давно відійшов у минуле, адже більше ми про нього не говорили.

Тоді хлопчиську було «плюс-мінус» рочки зо два, а їй, як і мені, ледь виповнилося вісімнадцять.

…Сніг падає й падає. Дивно, звідки береться стільки снігу?

Я десь чула, що кожна сніжинка має свою неповторну конфігурацію. Невже це правда?

Невже оце майже щільне біле полотно, що коливається і вихриться за склом, зіткане з мільярдів різних візерунків? У це важко повірити. Вони для мене всі однакові, на одне обличчя, хіба що промайне щось, більше за сніжинку, якась плеяда, що збилася докупи під тиском води чи вітру.

Цей білий колооберт за вікном нагадує мені модель людського існування. І, якщо вірити у неповторність кожної найдрібнішої білої цяточки, все це здається досить сумним. Спочатку — натхненний політ з відчуттям власної індивідуальності, потім — деякий час триває падіння, котре найдурнішим теж здається польотом. А вже потім — справжне піке вниз, на землю, що вкривається щільним білим килимом, в якому вже не відрізнити одну сніжинку від іншої, один візерунок від мільйонів інших — просто біла рівна скатертина, в якій губиться вся первозданна індивідуальність. А згодом — ось це рипіння під підошвами перемелює все на воду, на бруд…

…Крихітка ніколи б не замислювалась про такі речі. Вона взагалі була проста, як і її гарне і гладеньке обличчя.

Коли ми закінчили інститут, малому вже виповнилося сім. Але він так само ковзався під столом, відшукуючи крихти чи кусаючи нас за ноги. Вона не квапилася віддавати його до школи, до садка він теж не ходив — для цього їй потрібно було б зарано вставати. Вона просто зачиняла його в квартирі, а точніше — в одній кімнаті, де він іноді просиджував на самоті цілу добу, якщо в Крихітки було побачення. Тільки завдяки його мовчазності і невибагливості, про це майже ніхто не знав.

Ще на третьому курсі нас почали поволі запрошувати на кінопроби, хоча педагоги забороняли нам зніматися. Всім, але не їй. Крихітка Цахес вміла з’являтися в двох чи трьох місцях одночасно. Зранку встигала показатися на лекціях, пожалітися педагогам, що їй нема з ким лишити сина, і тут же тікала у своїх нескінченних справах, котрі, зазвичай, закінчувалися пиятикою.

І дуже рідко — запрошенням на знімальний майданчик. Знімалася хіба що в рекламних роликах, котрі якраз почали з’являтися на телебаченні.

Але одного разу їй пощастило. Хоча все відбулося за вже давно відомим нам обом сценарієм: на роль у багатосерійному фільмі запросили… мене. А Крихітка ніби випадково завітала на майданчик, щоб занести мені нотатник з телефонами, який я забула, ночуючи в неї.

Я і досі впевнена, що той нотатник був лише приводом з’явитися перед камерами, адже вона добре знала: там, де я — там мусить бути вона. І не помилилась!

За пару днів мені повідомили, що мене на роль не затверджено.

Того ж вечора Крихітка, не вагаючись ані миті, впевненим голосом повідомила, що зніматися запросили її. І — ані слова розради чи вибачення. Так мусило бути. І так сталося.

Точно знаю: якби знімалася я — моє життя склалося б інакше. Я в цьому впевнена! Після того випадку я добряче занепала духом, змирилась і цілком свідомо стала тінню Крихітки. Хоча ця зіграна нею роль у чотирисерійному фільмі не принесла бажаного і їй. Зіграла вона провально. Фільм лаяли, а про Крихітку забули. З цього часу у неї так само зникли всі перспективи, як і у мене.

Ми, об’єднані однією невдачею, годинами просиджували на підвіконні в її квартирі.

Вона не відпускала мене. А я не наважувалась раз і назавжди позбутися цієї дружби. Цієї залежності. Часом заходила лише заради того, щоб прибрати — Крихітка жила в неймовірному гармидері — і повести малого на свіже повітря…

Я знала — щойно звільнюсь від неї, як все зміниться. Я не буду другорядною. Я розквітну, ніби дерево, з якого зірвано огидну омелу, сповнюся соків. Але вся підступність полягала в тому, що я не могла змусити себе не приходити, забути її. Викреслити раз і назавжди. Жаліла малого, «підсіла» на щоденні вечері з обов’язковою чаркою і безкінечними теревенями про те, що не склалось. Тепер я думаю, що мені було приємно чути ці скавчання від найвродливішої дівчинки нашого інституту. Вона втратила свою першість. А я не могла дозволити собі не насолоджуватися цією поразкою. Мені це було потрібно, мов повітря, адже, нарешті, ми обидві опинилися в глухому куті…

…Я так довго згадую те, що не заслуговує на увагу. Це тому, що ніч тільки почалася, а у мене розвинулось безсоння. У мене багато часу і я можу пити ці спогади маленькими ковтками. Без жодних емоцій згадувати все до того моменту, коли в цій історії з’явиться найголовніша ланка, котра розірвала ланцюг моєї прикутості до клятої Крихітки. Цей момент я заковтую в себе як нерозбавлений спирт — досі обпікає. Хоча все виглядало банально. Тобто — ніяк не виглядало…

…Подруга мами водить хлопчика погуляти на ставок. Підстеляє під себе газету, витягує ноги, насолоджується тишею і час від часу гукає до малого — чи не заблукав…

Малий бігає берегом, мов навіжений. Заглядає під кожний кущ, ловить всяку живність. Він схожий на цуценя, котре випустили з буди, він поспішає набігатись, надивитись, всотати в себе враження до наступної прогулянки. Часом він надовго заклякає, зосереджено сидить у траві, схиливши голову над своєю здобиччю — метеликами, бабками, комахами.

Потім саджає їх у слоїк. Назад він іде зосереджений, ховаючи під сорочкою слоїк, набитий різною комашнею.

— Тільки мамі не кажи, — благає він.

Я рада, що у нас є спільна таємниця. Уявляю, що буде, якщо його підопічні розповзуться по всій хаті!

— Навіщо вони тобі? — питаю я.

— Для досліджень… — серйозно відповідає він.