Уже о десятій ранку спека стояла така, що підбори вгрузали в розпечений асфальт. За квитками до Лісового в касі стояли лише дві жінки, автобус вирушав за десять хвилин.
Марта знайшла платформу та вжахнулася: чи витримає дві години їзди в цій тарантайці? Такі автобуси, звісно, ходять лише до занедбаних сіл — запилюжені, вузькі, із порізаними сидіннями й безліччю брутальних написів на спинках крісел. Але Марта своїх рішень не змінювала: їхати так їхати!
Дорогою до автобуса підсіли ще дві-три жінки. Марта забралася на заднє сидіння й дивилася у вікно. Жінки голосно розмовляли, перегукувалися з чоловіками, автобус торохкотів і підскакував, мов іграшковий, дорога жовтим пилом клубочилася під колесами.
Марта мимохіть згадала, якою була дорога до Чорногорії позаторік, куди вони з Андрієм їздили відпочивати. Які дивні країни є на світі і які дороги! Автобус, мов білий лайнер, ішов «ужвицею» — так називалося шосе, що обплутує гори, мов стрічка серпантину.
Марті ніколи не забути ту дорогу… Запах гірського лісу можна порівняти хіба що з запахом моря. Хвилі соснового повітря періодично захльостували вікна, збуджували, як наркотик. І в цих горах, посеред щільної стіни синьо-зелених сосен, мов гриби, стирчали охайні хатки з червоними дахами. Вони розташовувалися на узвишшях та в долинах на великій відстані одна від одної. Марті кортіло зупинитися саме тут, пожити хоча б тиждень серед цих гір, у цьому величному спокої й зеленому розмаїтті. Яка це була б казка! Удень насолоджуватися повітрям, відвідувати монастирі й каплиці, що якимось дивом були вирізьблені в скелях, органічно вписуючись у гірські пейзажі, ніби й не були творінням рук людських. Увечері виходити на трасу до кав’ярень — охайних, із сучасним дизайном і доброю кухнею, де господарі радіють і одному подорожньому.
Пити каву чи пиво й роздивлятися довкола — така краса ніколи не набридне! Жити так день за днем і не відчувати втоми від одноманітності, адже в горах її не буває…
…Марта не помітила, як лишилася в салоні сама. Люди поступово виходили на зупинках у своїх селах, ніхто, крім неї, не їхав до кінцевої, до Лісового. Водій час від часу поглядав на самотню пасажирку, виблискуючи металевими зубами, і Марта почувалася незатишно.
— Вам у Лісовому де зупинити? — нарешті гукнув до неї водій.
А дійсно — де? До кого вона, власне, їде?
— Біля продмагу, — попросила Марта.
Слово «продмаг» вимовилось випадково — щось із забутого дитинства. Але ідея слушна: замість того, щоб розпитувати по подвір’ях про якусь дівчину, котра поїхала працювати чи вчитися до міста й не повернулася, краще завітати до крамниці і заговорити з продавчинею — безпрограшний варіант!
Автобус в’їхав у село. Приблизно так Марта його й уявляла: горбаті ґанки, невеличкі скособочені хати, на майдані перед зруйнованим поштовим відділенням — облуплений пам’ятник якомусь вождю. Колись пофарбований «сріблянкою», він скидається на напівзітліле тіло — певно, жахливе видовище вночі. І — жодної людини на вулиці.
Водій зупинив біля магазину. Марта вийшла, роздивилась. Над будівлею, схожою більше на в’язницю — вікна заґратовані, металеві двері вкриті іржею, — два написи, зроблені, певно, місцевим малярем: «Маркет», а нижче, у лапках, було додано: «Продмаг».
На щастя, двері магазину були відчинені.
Марта відкинула жовті завіси з марлі й увійшла досередини. Жінка, що сиділа за прилавком, гортала «покет-бук» із величезним рожевим серцем на обкладинці й жувала огірок. Побачивши Марту, вона кинула огірок під стіл, поправила білу полотняну наколку, що стирчала в копиці волосся, і з цікавістю подивилася на приїжджу.
Марта привіталася.
— Ви звідки й до кого? — приязно, але наполегливо запитала жінка, і Марта зрозуміла, що вчинила правильно: потрапила в самий центр поширення інформації.
— Проїздом… — коротко пояснила вона й обвела поглядом крамничку: рибні консерви, банки з каламутним соком, льодяники «Монпансьє» в круглій бляшанці… Немов машина часу відкинула її на десять або більше років назад.
«Монпансьє» — це спогад про дитинство, коли, дітлахами, вони на подвір’ї змагалися, хто більше ввіпхне до рота цих різнобарвних льодяників.
Марта купила круглу коробочку, потрусила нею над вухом — цукерки не торохкотіли. Мабуть, давно вже перетворилися на щільний конгломерат, котрий треба розбивати молотком.
— Ви з міста? — знову звернулася до неї продавчиня.
Їй кортіло поговорити, а ще більше — дізнатися, до кого приїхала ця гарна молода жінка.
— Так, — відповіла Марта й вирішила розпочати гру.
— Ось приїхала та не знаю, що робити… — жалібно вимовила вона, — доведеться звернутися до вас по допомогу.
Очі продавчині радісно зблиснули, вона сперлася грудьми на прилавок і витягла шию:
— Слухаю вас.
— Я розшукую одну молоду дівчину, мешканку вашого села, — почала Марта, — а проблема полягає в тому, що особисто я її не знаю…
— У нас тут давно нема молодих, усі розбіглися. Що їм тут робити? У клубі вже четвертий місяць іде «Зіта і Гіта», — сказала продавчиня. — А ви, часом, не з міліції?
— Я працюю в прокуратурі, - несподівано для себе збрехала Марта.
Повідомлення, що до них завітала працівниця прокуратури з міста, справило на продавчиню неабияке враження.
— Чим я можу вам допомогти? — люб’язно запитала вона.
— Можливо, ви пригадаєте, у кого з місцевих є донька, котра приблизно два-три роки тому поїхала до міста…
— Ой, у нас таких — півсела!
— Крім того, — продовжувала Марта, — вона гарна на вигляд, досить висока…
— Лєнка! — радісно перебила її жінка. — Точно — Завалишчина Лєнка!
— …струнка, — вела далі Марта.
— Ні, нє Лєнка, — засумнівалася жінка, — та опасиста…
— А ще ця молода жінка, швидше за все, непогано влаштувалася в місті — навчається або працює…
— Вони всі вчитися їдуть, — буркнула продавчиня, — а потім виявляється — шмарклі багатіям підтирають…
— …має чоловіка або нареченого…
— Усі вони так кажуть…
