— Можливо, усе не так погано, — почала викручуватися Марта, із жахом згадуючи загрози зі слухавки. — Можливо, її наречений потрапив у якусь фінансову халепу, тому й весілля відклалося. А можливо, ваші молодята зараз змушені переховуватися…
Це було вже занадто, але Марта просто не знала, як перейти до справи, із якою вона сюди приїхала.
— О господи! — сплеснула руками Валентина Миколаївна. — Я завжди знала: великі гроші — великий клопіт! Що ж тепер робити? Чому ж вони до мене не приїхали?
— У тому-то й річ! — зраділа такому повороту Марта. — До вас не можна, адже кредитори легко б вирахували, де вони. Зоя, певно, турбується про вашу безпеку. Одне слово, якби ви могли б теж виїхати кудись на тиждень-другий. Поки все не владнається.
Марта сама не знала, чому не сказала жінці про телефон, про погрози й про себе — все, як є. Їй здавалося, що історія про бізнесмена, на якого полюють кредитори чи конкуренти, здасться їй більш зрозумілою й не такою моторошною. Хоча також приємного мало.
— Отже, вам треба бути обережною. Заради Зої, - додала вона.
— Чи правду ти кажеш, дитино? — пильно подивилася їй у вічі хазяйка.
Марті довелося докласти чимало зусиль, аби витримати цей тривожний, прискіпливий погляд.
— Валентино Миколаївно, ви тут живете на природі й навіть не здогадуєтеся, що робиться в місті! Я б до вас просто так не приїхала — але подруга Зої дуже просила! А я гадаю, що ви невдовзі отримаєте від доньки звісточку.
Навіть якщо ви мені не вірите, усе одно спробуйте поїхати кудись на пару тижнів. Вам, до речі, є до кого податися?
— Збиралася до сестри. Правда, пізніше… — сухо відповіла жінка.
— От бачите, як добре. Поїдьте зараз. Більш нічого від вас не треба. А як повернетесь — усе буде з’ясовано. Зоя озветься. Я обіцяю!
— Навіть не знаю… — завагалася жінка. — Це так несподівано… Чи вірити вам?… Хоча б листівочка у вас була від доньки. А так…
— А я вам ось що можу показати, — Марта дістала з торбинки фіолетовий мобільник. — Упізнаєте? Це мені та подруга дала — Зоя їй подарувала на день народження.
Марті здавалося, що вона, як у дитинстві, грає «у шпигунів». Але мета була досягнута: знайома річ уплинула на жінку, мов, скляне намисто на туземців острова Пасхи.
— Очевидно, доведеться їхати, — сказала вона. — Не знаю, що там Зойка надумала, але я їй не ворог. Та й сестру давно не бачила.
— От і добре, — зітхнула з полегшенням Марта. — Так буде спокійніше. І наречений Зоїн вам буде дуже вдячний. А це дуже важливо для їхнього майбутнього гарного життя.
Такий аргумент також прозвучав переконливо.
Марта поверталася до міста задоволена.
Перш за все тим, що змогла провести бесіду хитро, як справжня нишпорка. Навіть дізналася, де шукати того Сергія.
Але її не полишав подив від того, як легко ввести людей в оману. Адже аналізуючи свою спонтанну бесіду з незнайомою жінкою, вона добре розуміла, що всі її доводи було шито білими нитками. А та повелася на якийсь там телефончик, яких могло бути у місті мільйон, на непевну історію з міфічною подружкою, ім’я якої схвильована жінка навіть не спитала, як не спитала ані її імені, ані її документів. Достатньо Марті було сказати, що вона з міста, і це вирішило справу.
Поки Марта тряслася у зворотньому напрямі в тому ж напіврозваленому автобусі, вона весь час думала про те, які довірливі ті, кого називають «простими людьми». І не тільки тут, у селі. І що більше думала, то неприємнішим здавалося їй це визначення. Вона навіть сама дивувалася, як далеко можуть сягнути її думки — «простої людини», якою вважала й себе, й членів своєї родини, й більшість людей зі свого оточення до сьогодні. Точніше, до дня знахідки цього клятого телефончику. Руками таких от «простих людей» робляться майже всі хибні справи на цій землі, з того часу, як якась «свята простота» підкинула хмизу у вогнище Джордано Бруно. У цьому жесті не було ані злоби, ані неприязні, ані інших мотивів — просто погано горіло. І це був непорядок. А «прості люди» не можуть бачити непорядок, бо звикли жити за правилами, як належить, «як усі». Знову випливло це огидне визначення — «як усі»!
Марта здригнулася.
Ці «прості люди» завжди вірять, коли їм обіцяють дешеву ковбасу, робочі місця, квартири — увесь цей безкоштовний сир… За двадцять гривень на годину вони беруть участь у мітингах, за сто — можуть убити, зрадити, збрехати. І мати це чудове виправдання, яке Марта неодноразово чула, переглядаючи кримінальні передачі: «Ми — люди прості…» І це означало, що рішення за них приймають інші.
Але насправді, думала Марта, простих людей не буває! Кожен має свою історію, свій біль, свій шлях. І однакових доль не буває — тому й не існує цієї загальної, дистильованої простоти, яка, як стверджує прислів’я — «гірша за крадіжку». Їй здавалося огидним, що люди так легко можуть потрапляти на гачки, розвішані тими, хто вважає себе «непростими» — тими, хто чудово розуміється на людській психології, на цій теорії «безкоштовного сиру».
Той самий водій знову блимав на неї всіма золотими зубами, підморгував і накидав оком на її декольте. Теж «проста людина»: їсти, пити, розмножуватися…
Бр-р-р… Марта не розуміла, від чого виникла ця огида. Чи так діяла спека, дорога, вигляд зруйнованого села чи… подія з крадіжкою телефону, голос із якого не йшов із голови.
Сумніви знову почали мучити її: навіщо їй вся ця історія? Чи варто розкручувати її далі? Їй було шкода дівчини. Де вона зараз? Що це за історія з нареченими — першим і другим? Хто з них телефонує?…
Марті кортіло отримати відповіді на ці запитання.
Вона приїхала додому надвечір і вирішила наступного ж ранку почати пошуки Сергія. Певно, він має щось знати про свою колишню подругу.
У холодильнику, крім молока, нічого не було. Марта налила повну склянку, відкрила банку з варенням, знайшла шматок булки. Їла в тиші — навіть, як завжди, телевізор не ввімкнула; бачила себе ніби збоку: яка вона зворушлива. Сидить собі на самоті, жує булку з варенням, як у дитинстві, запиває холодним молоком… Молода, гарна й така… нещаслива. Можливо, так само десь сидить і та Зоя, не відаючи, що десь у великому світі про неї думає інша дівчина, трохи схожа на неї, якщо вони вподобали одну й ту саму сукню…
Марта розчулилася.
Останнім часом вона взагалі стала «швидкосльозою»… Власне, її й раніше часто захльостував великий жаль до всіх. Точніше — емоції, які коливали її зсередини, мов хвилі океану, від огиди до жалю.
Вона не могла спокійно дивитися на бабусь, що сиділи на лавах під її під’їздом — усі в однакових біленьких хусточках, із однаковими палицями в руках. Вони виходили ввечері й дивилися на світ своїми світлими, майже дитячими очима.
Вони почувалися інопланетянками. Життя стало незрозумілим, чужим, ворожим, байдужим до їхніх спогадів.
Молоді жінки, які проходили повз них із важкими кошиками, теж здавалися Марті інопланетянками: живуть собі у своїх скафандрах без жодного свіжого ковтка — робота — дім. Обличчя завжди зосереджені, ніби вирішують долю світу, а насправді — лише те, що приготувати на вечерю…
Марта теж була серед них: сидить собі, не вмикаючи світла, на своїй кухні, п’є молоко з варенням, і ніхто не погладить її по голові. Усі думають, що вона розумна, доросла, самостійна й зовсім не потребує цього теплого, зворушливого поруху…
