Треба все ж таки неодмінно розшукати Зою. Можливо, їй зараз гірше, ніж їй, Марті. Пояснити, що життя не закінчується з закінченням стосунків, якими б вони були, і якщо хтось може промовляти до коханої жінки такі брутальні слова, — не треба боятися. І не варто тікати. Той, хто тікає — передбачає, що його наздоженуть. Це ж — елементарно! Подивитись хоча б якесь кіно жахів: там жертви завжди тікають — на екрані це виглядає моторошно: мчать лісом, натикаючись на дерева, тремтять від страху, дослухаючись до кроків за спиною. І все закінчується кривавою драмою. Але це — в кіно. Марта завжди уявляла, як жертва зупиняється, повертається обличчям до нападника й… сама починає наступ. Непоганий прийомчик, а головне — несподіваний. А мить несподіваності завжди дає шанс урятуватися. Або, принаймні, загинути гідно.
Отже будемо наступати, вирішила Марта…
…Уранці вона зателефонувала у фірму «Комфорт». Поталанило з першого ж разу! Виявилося, що Сергій дійсно працює тут, що він на місці й може підійти до телефону.
— Слухаю вас, — почула Марта зі слухавки й напружилася, аби пригадати, чи не цей голос вона чула по мобільнику…
Що ж далі? Вона вирішила не говорити багато, просто представилася подругою Зої та запропонувала зустрітися після робочого дня в кав’ярні біля центрального майдану.
— Навіщо? — підозріло запитав він.
— Я давно її не бачила й хвилююся… — почала пояснювати Марта.
— Я теж давно не бачив її. І… не хвилююся, — досить жорстко відказав Сергій.
— Ви мені відмовляєте? — вирішила пококетувати Марта.
У слухавці зависла пауза.
— Добре, — нарешті згодився хлопець, — буду рівно о сьомій. Як мені вас упізнати?
— Я буду в червоному, — зраділа Марта, — а на столик покладу ілюстрований журнальчик.
Увечері, за кілька хвилин до призначеного часу, Марта сиділа за столиком кав’ярні «Старе місто».
Вона пила каву й спостерігала за всіма, хто входив до закладу. Настрій у неї був добрий. Вона думала про те, що пригода з мобілкою якимось чином повернула її до життя, надала сенсу цим довгим і спекотливим літнім вечорам і навіть розважила.
Якби не ця знахідка, сиділа б зараз у чотирьох стінах, перемелювала спогади. А якщо б і наважилася сама посидіти в ресторанчику, то відчувала б неабиякий дискомфорт. А так у неї з’явилася хоч якась мета.
Цікаво, як виглядає цей Сергій? Якщо вже взялася грати у «пінкертона», спробую вгадати, вирішила вона. Із відкритого майданчика кав’ярні їй було добре видно перехожих, які проходили повз паркан — який із них зайде в обплутану штучною зеленню хвіртку?
Ось іде молодик із текою в руці — у таку спеку йому не заважає темний піджак і краватка. Оминув. Не він.
Ось юнак у джинсах швидко прямує в бік кав’ярні, дивиться на годинник. Ні, на розі підхопив дівчину, яка щось промовляє до нього з незадоволеним виглядом. Мабуть, запізнився на побачення.
А ось інший типчик, уже тепліше: і на заклопотаного «ділка» не схожий, і немає в ньому юнацької невпевненості: йде повільно, із почуттям власної гідності. Але також проходить далі.
Марта поглянула на годинник — п’ять хвилин на восьму…
Можливо, вона марнує час? Сидить мов павучиха, оцінює чоловіків. І ловить себе на думці, що… обирає. Так, так, дорогенька! І нема чого сором’язливо ховатися від самої себе — десь на рівні підсвідомості крутиться й ця думка: невже їй ніколи не зустрінеться той, у кого можна відчайдушно закохатися?
Але ж не в ресторані його обирати!
Марта ще раз поглянула на годинник і закрутила головою — чи немає тут іншого виходу. Натрапила на уважний погляд чоловіка, який сидів у дальньому кутку, потягуючи пиво з високого келиха. Мимоволі поправила волосся…
На вигляд йому було років двадцять сім — тридцять, чорнявий, із дивним розрізом очей — зовнішніми кутиками донизу. Це надавало його обличчю особливого шарму та якоїсь дитячої зворушливості. Гарні очі. «Єгипетські»…
Принаймні, якщо її зустріч не відбудеться, подумала Марта, цей наважиться підійти, адже, судячи з його погляду, зрозуміло, що чоловік спостерігає за нею давно. Марта знову нервово поглянула на годинник: нехай би й не прийшов!
Тим часом чоловік із «єгипетськими» очима допив пиво й рішуче попрямував до її столика.
— Можна? — запитав він, указуючи очима (ох!) на вільний стілець.
Марта знизала плечима:
— Узагалі-то, у мене тут зустріч…
От завжди так буває: то немає жодного, а то починають надходити цілими пачками, і не знаєш, де знайдеш, а де загубиш.
Чоловік посміхнувся, сів навпроти:
— У вас зустріч зі мною, — сказав він, — я Сергій!
— Чому ж ви одразу не підійшли?
— Я вас вивчав…
— Ось як? І які результати?
— Для вас невтішні: я вас не знаю.
— А ви що, знали усіх Зоїних знайомих?
— У неї їх було небагато, не встигла…
— Але ж завести іншого усе ж таки спромоглася…
— Які у вас до мене справи? Що ви хотіли дізнатися? — насупився він.
Розмова складалася не так, як хотіла Марта. Вона вирішила нічого не вигадувати, а розповісти все, як було, починаючи з тієї миті, як вирішила поміряти сукню…
Він, здається, не дуже здивувався.
