тобою прагнули. І настало зовсім не випадково… Неминуче!
- Звісно, коли б не я, то хтось інший сидів би оце в моєму сідлі. Але ж як хороше! Дивіться, скільки народу суне!…
Вподовж автостради гомонить барвистий ярмарок. З навколишніх сіл вузькими польовими дорогами тягнуться і тягнуться до шосе селяни. Босоногі діти, чепурні матері, веселі господарі… Велосипедами, шкапами, волами, пішки… Спішать подивитись на сиві гурти полонених, спішать привітати ясно-зелені, мов травень, колони переможців.
- Гляньте, гвардії лейтенант: он якийсь чех в окулярах Ягідку нашого обіймає… По щоках плеще, пригортає, мов рідного сина… А в Хаєцького мале чешеня в сідлі… І друге взяв… Гляньте, як сміються та хапають його за вуса… І ніскільки не бояться!
- Може, в цьому і весь секрет, Маковею, - Сагайда задумався, звісивши обидві ноги на правий бік сідла. - Може, саме в цьому наша велика сила і наше велике щастя.
- В чому?
- В тому, що шлях наших армій не був позначений ні шибеницями, ні концтаборами, ні фабриками смерті… В скількох хатах за нас молились! В скількох вікнах нас виглядали! За це, Маковею, варто було гибіти в окопах і вмирати в атаках. Правду кажучи, він мав-таки рацію…
- Хто - він?
- Брянський. Мені здається, що це саме він одного разу весною сказав мені десь у білому квітучому садку, йу, ніби в Грінаві…
- У Грінаві Брянського вже не було.
- Не лише, каже, зненависть, а насамперед любоз рухає наші армії вперед. Гаряча братерська любов до всіх трудящих людей на землі…
Сагайда, розстебнувши комір, повільно погладжував п'ятірнею свої волохаті, спітнілі груди. Потім, ніби щось пригадавши, дістав з бокової кишені блокнота, почав його перегортати, весь час посміхаючись сам собі з добродушною загадковістю. Раптом, прояснівши, Сагайда звернувся до Маковея, ніжно беручи з блокнота своїми товстими пальцями щось тендітне, схоже на фігурний вензель з синьої, тонкої порцеляни.
- Впізнаєш?
Маковей ледве впізнав: Сагайда обережно тримав у руці зісохлий небовий ключ;, весняну посмішку далекої Грінави.
В передобідню пору полк зустрів кілька машин з написами на бортах: CSR '. Господарі машин - енергійні симпатичні юнаки - виявились учасниками празького повстання. Бійці обступили своїх братів по зброї.
- Куди? Звідки?
- На Вратіславу, з Праги!
Виявляється, чудові ці хлопці везуть звістку братам на Словаччину, що Злата Прага вже вільна: сьогодні Її визволили радянські танкісти.
- Як це сталося?
Сталося це на світанку. Озвірілі фашисти ще катували багатостраждальну Прагу, розстрілюючи на майданах її найкращих синів; ще запущені фашистами гранати вибухали в підвалах Панкрацу, шматуючи беззахисних жінок, дітей і старих; ще кулеметні черги решетили вікна Людовото дому; ще свіжі поранені стогнали в підземеллях Ратуші; ще озброєні до зубів бандити йшли нгі штурм барикад, женучи поперед себе заложників; ще все це було, коли в гарячий стрекіт вуличних боїв зненацька ввірвався могутній рокіт радянських моторів. Суцільними потоками, на максимальній швидкості, танки влітали до чеської столиці з північного заходу, з боку Берліна, і з південного сходу, від міста Брно. Нечуваний по темпу, незрівнянний по героїзму кількадобовий марш бронетанкових частин Рибалка, Лелюшенка, Кравченка досяг своєї мети: Прагу було врятовано від зруйнування, а мешканців її - від загибелі. З важких фугасів, що дрімали попід влтавськими мостами та під фундаментами міста, в останню мить було вихоплено запали. Сотні тисяч фашистів були замкнуті в залізне кільце оточення.
- Прага жива, Прага тріумфує! - радісно повідомляли чехи.
Маковеєві одразу відлягло від серця. Вільна!… Врятована…
Вже вчувався йому святковий гомін слов'янської столиці, плескіт переможних знамен, музика, і сонце, і квіти на майданах. Промчавшись конем мимо Ясногорської та Черниша, Маковей привітав і їх щасливою новиною:
- Прагу визволено! Танкісти-рибалківці вступили до неї з півночі!
Тепер уже, здавалося, можна б не поспішати. Тепер уже можна б, розсідлавши коней, пустити їх на пашу, почистити зброю та залити маслом стволи - щедро, надовго. Тепер уже можна б зайнятися й самим собою. Розсупонитись від солдатського реміняччя, поголитись, покупатись, поспівати на дозвіллі… Ген-ген звабно синіють на луках озера, закликають до себе Маковея. В цей день небо мовби розшарувалося, величезними пластівцями осіло на землю, засиніло по ній скрізь барвінковими плесами.
- Хомо! - гукає телефоніст Хаєцькому, порівнюючись з ним. - Ти бачиш, які озера?
- Бачу, Маковею: сині!
- Пе я вам казав, що в цей день всі ріки на світі стануть отакі?! І Дунай, і Морава, і Дніпро, і Волга!… Еге ж, як льони цвітуть? Скинути б із себе все та побризкатися в тих льонах!
- Помовч, я тобі кажу! - зненацька гримнув подоляк на хлопця. - Чуєш, команду передають!…
Команда налетіла, вдарила, як грім серед ясного чеба:
- Танки праворуч!
Це було 9 травня, опівдні.
ГлаваXXVIII
Полк саме входив по високій автостраді в широку, розлогу долину. Насип шляху перетинав її впоперек надвоє. Ліворуч від насипу долина врізалась на цілі кілометри в ліси, що, обступивши її з обох боків, тяглися зеленими ярусами далеко в гори. А праворуч від автостради вся долина палала на сонці червоними маками.
Червоні маки!… Скільки сягало око, жевріли й жевріли вони на луках, ніким не сіяні, але радуючи всіх. Ген-ген за луками, за мигтючими озерами біліло якесь село з високою гранчастою баштою костьолу. Здавалось, що війна зовсім обминула цей тихий, мов оранжерея, закуток чеської землі. І ось у цій великій оранжереї, виповненій теплими, легкими пахощами розморених квітів і трав, зненацька звалилось на бійців грізне попередження:
