І він почав писати. Записав трьох і задумався.
Потім, обламуючи олівець, додав четвертого: «Шовкун».
Ішли: старий Барабан, його сусіда Багрій, молдаванин з Рибниці Булацелов і Шовкун. Вислухавши наказ. ніхто з них нічого не промовив, ні про що не просип. Мовчки, дивлячись у землю, зібрали свої бідні солдатські пожитки і попрощалися з товаришами. Уже відійшовши кілька кроків, Шовкун раптом вернувся і, ніяковіючи, підступив до Брянського:
- Ось… мало не забув… Ваші комірці, товаришу гвардії старший лейтенант… Випрані, чисті.
І ще раз глянувши з прихованою ніжністю на свого командира, козирнув і кинувся доганяти товаришів.
Це було в обідню пору.
І не пройшло кількох годин, як Шовкун знову спускався на вогневу тією самою стежкою, між бурими кущами і величезними брилами каміння. На цей раз підборіддя Шовкуна було перев'язане і крізь марлеву подушку проступала свіжа кров. Його обступили товариші й земляки. Але Шовкун не міг як слід володати роздробленою щелепою. Тому не говорив, а тільки сичав крізь зуби.
- Я нічого… й не встиг, -сичав він. -АБулацелова убило поруч… Багрій і Барабан були ще живі…
Вдруге розлучаючися з товаришами, тепер уже щоб іти в тил, Шовкун знову підійшов до Брянського:
- Товаришу гвардії старший лейтенант… Побережіться… Прошу вас, побережіться, - ледве міг розібрати Брянський. - Бо мені погане виділося…
- Шовкун, - серйозно глянув на нього Брянський, - хіба можемо вберегтися від своєї долі?
- Воно-то так…
На прощання Брянський міцно потис ординарцеві руку.
- Вилікуєтесь - повертайтесь у роту. Я вас завжди прийму.
- Постараюсь, товаришу гвардії старший лейтенант. Коли Шовкун пішов, повільно спускаючись на дно міжгір'я, Брянський далеко провів його пильним поглядом. Потім підійшов до Черниша, сів поруч з ним на теплому камені і сказав з якоюсь особливою задушевністю:
- Женю… Я тобі вже говорив… коли б зі мною що трапилось-забери оцей планшет. Тут усі мої… Все мое… Я знаю - ти доведеш це до кінця. Ти знаєш усі мої ідеї, розумієш їх краще, ніж будь-хто. Гаразд?
Чернит мовчки стиснув руку товариша.
Високо над грядою гір ключем пролітали в сонячному небі якісь бистрі тонкошиї птахи, витягнувши голови вперед. Брянський, мружачись, стежив за ними.
- На південь, у вирій. Ти не цікавився, друже, шляхами птахів? Наші сюди навряд чи літають… З Бєларусі вони через Україну, а потім - через Чорне море…
Черняш уперше ночув від Брянського оце «Беларусь». Вимовив його старший лейтенант з незвичною ніжністю в голосі.
Задумались обидва. Кожному свої думки, свої мрії навіяли оті високі, даленіючі птахи…
Хома Хаєцький, висунувшись з ячейки, яку вія цілу піч довбав собі кайлом, терпляче вдивлявся в кущуваті зарості, що залягали ліворуч попід висотою.
- Німці! - раптом вимовив він, бліднучи. Мінометники з сусідніх ячейок насторожено глянули в той бік.
- То тобі здалося. Там десь наші сорокап'ятчики.
- Ба німці.
- Ба й ні.
Раптом ще кілька голосів разом вигукнули:
- Німці!!!
Тепер уже помилки не могло бути: всі побачили, як, звиваючись між камінням, мовчки повзуть і повзуть ті. Де вони просоталися, - було невідомо, хоча, зрештою, тут це не було незвичайним явищем: в горах нерідко ні в них, ні в нас не було суцільної оборони. Тут захищались і штурмувались здебільшого дороги та окремі висоти, що, як бастіони, здіймалися над довколишніми хребтами.
Брянський одразу розгадав маневр противника й оцінив усю глибину небезпеки. Обтікаючії підніжжя висоти, німці хотіли звідси відрізати весь батальйон, який штурмував сопку там, високо вгорі. Брянський негайно наказав повернути на німців усі міномети, коротко повідомив комбата і закінчив словами:
- Приймаю бій.
Міномети задерли свої труби майже вертикально в небо. Було видно, як міни, мов чорні риби, зробивши в блакиті найкрутішу траєкторію, шугнули в саму гущу німців. Там, серед каміння, диму й полум'я, знявся страшенний гвалт, і німці піднялись в атаку.
Вечоріло, і тіні від висот уже закривали міжгір'я. Брянський глянув на своїх засмалених сонцем бійців і згадав літо - найтяжче літо тисяча дев'ятсот сорок другого року в донських степах.
- Товариші, - сказав він спокійно, і тільки незвичайна блідість обличчя показувала, якого зусилля волі коштує йому той спокій і стриманість. - Від нас залежить доля батальйону, доля наших товаришів-піхотинців. Крок назад - уже зрада. Відступати нам нікуди. Може, комусь із нас тут судилося загинути, не доживши до дня перемоги. Але пам'ятаймо одне: на нас лежить велика місія. Будемо ж стояти на смерть!
Бійці стояли по груди в ячейках, мов загіпнотизовані. В цілому світі настала повна порожнеча. Все зникло, були тільки зігнуті попелясті постаті в чужій уніформі, що з гелготом наближались і наближались.
Черниш ніколи й не думав, що він так спокійно сприйме першу зустріч з ворогом лице в лице. Йому здавалося, що зникло все хвилювання. Нерви напружені до краю, рука міцна, погляд ясний. Здавалось, він на протязі всього життя не зазнавав такого напрочуд ясного спокою, як зараз. Думка працювала з особливою ясністю, рухи стали методично доцільні й безповоротні. Віч встигав усе бачити, все чути і все розуміти, немов сприйнятливість його мозку раптом нечувано розширилась, збудивши в ньому на мить спалах ясновидіння.
- Огонь! - скомандував Брянський.
Ударили з усіх автоматів і карабінів.
Маковейчик теж вистрілив, ще раніше прицілившись. І хоч стріляли всі і хтось, глушачи, бахкав йому біля самого вуха, все ж, побачивши, як німець, змахнувши руками, впав горілиць, Маковейчик скоріше відчув, ніж зрозумів, що то його німець, що упав він саме від його кулі. «Це я, це я! -підіймався в ньому переможний внутрішній голос. - Ніхто інший, тільки я!»
І він прицілився в іншого.
Німці безладно строчили на ходу з автоматів, падали в тріскотняві, зводились і знову бігли, наближаючись, і вже видно було їхні скривлені - чи злобою, чи смертельним переляком - обличчя.
