світу. Вистрілили по команді в небо - раз, і вдруге, і втретє.
Всю ніч рота Сагайди пробивалася за піхотою через міжгір'я, тягнучи за собою коней, нав'ючених мінами і матеріальною частиною в сідлах системи Брянського. І було незвично, що вже не йде перед ними твердою ходою, щораз оглядаючись, білявий спокійний юнак з вдумливими очима. У стройовій частині полку креслярі вже знімали копію з топографічної карти і наносили позначку на висоті 805 у тому місці, де його поховали.
Міжгір'я біліли внизу, затоплені молочними озерами туманів. Місяць хилився на захід, каміння нахолонуло за ніч, і бійці промерзали в гімнастьорках.
- Черниш, яке в нас сьогодні число? - спитав похмуро Сагайда, шкутильгаючи поруч. Він зірвався цієї ночі по камінню в якийсь крутояр і пошкодив ногу. Черниш не знав, який у них день. Йому здавалося, що вже минуло дуже багато часу відтоді, як вони ведуть бої в Трансільванських Альпах.
- Не знаю, - відповів Черниш глухо.
- Між іншим, мати в нього зовсім стара. Одна. Вона жила з його атестата. Я вирішив послати їй свій… Га?
- Добре зробиш… Я… теж частину пошлю. Мої обійдуться.
- Справді, навіщо нам гроші? - говорив далі Сагайда. - Що мені буде треба, я матиму й без грошей. А їй пошлю, все-таки поміч. Юра писав їй про мене, яка в мене історія з рідними… Так вона в кожнім листі і мені привіт передавала. Також називала… сином.
Каміння вилискувало проти місяця холодними тьмяними скалками.
- Добре, що ми їх добивали на місці, - несподівано сказав Сагайда. - Ніколи, ніколи не братиму в полон! Все нищитиму, нікому не дам пощади!…
Од пекучої туги руки Черниша стискалися в кулаки. Здається, в його короткому житті ще не було такого горя, яке могло б зрівнятися з цим. Брянський був його першим справжнім другом на фронті. Ця сувора чоловіча дружба, яка не раз випробовується смертю, забувається важче, ніж перше кохання.
Як видиво, стояла перед Чернишем дівчина з веслом на березі моря, що сміялась до сонця. Він бачив її на фотографії у Брянського і тепер звертався в думках до неї, як до живої. «Люби, кохай його, кохай! - заклинав він у нестямі. - Кохай, хоч він ніколи не повернеться до тебе з цієї висоти, як і боєць Гай зі своєї! Не вернуться, кінчиться війна, загримлять салюти на честь Перемоги, а вони залишаться тут, на чужині, як наші вірні застави! Так люби ж його, не забудь довіку, люби, люби його, не забудь ради іншого!… Може, тоді він буде тут не такий самотній!»
А наступного ранку якийсь молодий сапер, проходячи слідами батальйону і ставлячи указки, побачив велику брилу, під якою був похований Брянський. Вона була на видноті, її було легко помітити кожному, хто йшов по указках. Боєць рубонув кілька разів кайлом по каменю, і вирізьбилось «Л» із стрілкою, обернутою на захід.
Глава XXIII
Цього ж ранку бійці Сагайди, видершись на останній хребет, полегшено зітхнули, як мореплавці, що після далеких мандрів нарешті побачили довгождану землю. Внизу, мов дно висохлого моря, розкинулось величезне плато, що зеленіло виноградниками, нивами й садами.
Милував і заспокоював око бійців цей шмат рівнинного простору в горах, що розкинувся на десятки кілометрів, хоч вдалині на заході знову синіли й синіли гори.
- А це, мабуть, і є оті альпійські луги? - звернувся Сагайда до Черниша.
- Які?
- Колись до війни у нас були парфуми «Альпійський луг». Я їх одного разу подарував Мусі на іменини.
Догораючи, диміли внизу населені пункти. По щляхах рухались бронетанкові частини й маси кінноти козачого корпусу, що прорвалися десь зліва.
У найближчому містечку розташувався полк. Від комбата Сагайда дізнався, що полк вийшов у другий ешелон і стоятиме тут, напевне, до завтра, чекаючи поповнення, яке вже десь вели цілий тиждень офіцери резерву.
Містечко було спустіле, напівзруйноване ударами нашої штурмової авіації. В уцілілих будинках уже господарювали бійці. У трофейних бочках з-під пального грілася вода, голі - як мати родила - бійці милися на сонці, стриглися, писали листи, читали газети. У полкових розвідників грала гармошка, і на воротях уже білів напис:
«Добро пожаловать». Саме коли повз них проходила мінрота, з воріт виїхав Козаков верхи на маленькому білому ослику. На цей раз сержант був виголений, чистий, вдоволений. В руці у нього метлялася порожня оплетена сумка.
- Куди, Козаков?
- В Єрусалим… За святою водою!
Бійці гикнули, свиснули на осла, і він припустив уподовж вулиці щодуху. Козаков, обійнявши тварину довгими ногами, відчайдушне балансував на ній, махаючи в повітрі величезною сулією.
Мінометники розташувалися в саду на околиці.
Яка тут розкіш панувала навкруги! Запашні величезні яблука південних сортів сповнюють повітря тонкими пахощами лікеру. Синіють сливи, червонобокі повні персики вгинають гілля… Бери, їж, насолоджуйся, скільки твоїй душі завгодно! До саду прилягає виноградник. Ніхто про нього не дбає, урожай кинуто напризволяще. На площі в кілька гектарів білий, прозорий виноград звисає важкими гронами до самої землі.
- Гей, куме! - гукає Хома до Романа Блаженка.- Ходіть-но до мене персиків їсти. їжте, скільки душа ваша запрагне - нипьки я вгощаю!
- Ого, як ви розщедрились, Хомо…
- Ходіть-но, ходіть, кличте і брата з собою… Та що брата! Тут вистачить і на вашу жінку, і на ваших діток, і на всеньких родаків, хоч їх у вас - батальйон.
Причепурившись, почистивши зброю, більшість бійців лягає спати. Тільки Хаєцький, хоч теж не спав цілу ніч, не може вгамуватись. Довго никає по подвір'ю зі щупом в руках, заглядає в усі закутки, пробує землю. Він вічно шукає якісь скарби в цій чужій землі, наче він тут уже колись був і сам закопав їх. Хома не втрачає надії знайти отак коли-небудь закопану бочку добрячого столітнього вина, щоб почастувати потім увесь свій «колгосп», як він називає свою роту. Здається, знахідки й цікавлять його саме тим, щоб зробити цілій роті приємність. Прощупавши подвір'я і нічого не знайшовши, він нарешті вгамовується. Бере лопату й копає собі щілину. Копати землю він мастак. Незабаром щілина готова, дно її застелене пахучою травою. Тепер Хома влазить туди і вмощується спати, поклавши автомат під голову. Хаєцький органічно ненавидить клятих месерів і більш-менш спокійно відпочивати може, лише зарившись глибоко в землю.
- Земле моя, матінко моя, - звертається він до неї, -з тобою мені найліпше! В тобі я, наче в маминій пазусії…
