В госпіталь, що стояв над самим Єнісеєм, часто приходили шефи.
Вниз по Єнісею свистіли, як у трубу, вітри з Заполяр'я, гасали білі хуговії, а в госпіталі було тепло і зеленіли українські столітники, подаровані шефами. Вечорами в коридорах лунали пісні мовами багатьох народів.
Після операції Шура деякий час лежала в тяжкому стані, її неабияк порізали, поки повиймали осколки з ніг. Вона кілька днів видихала наркоз. Подушка здавалась їй просякнутою наркозом наскрізь, і, відкинувши її геть, вона клала голову на голий матрац. Марила Мінськом і кликала Юрія. їсти не могла нічого. І, наче вгадавши бажання хворої, одна з жінок-шефів принесла їй лісових ягід. Вони були такі кислі, такі смачні!
- Звідки ви? - запитала Шура жінку.
- З полтавського паровозоремонтного.
- Полтавці!… Земляки!… - Білоруси й українці вважали себе тут земляками. - Що ж ви робите серед цієї тайги? Як влаштувались?
- Влаштувались… Тижнями не виходимо з цехів…
- За Україною все сумуєте?
- Нема коли довго сумувати: на оборону працюємо… Виробляємо дещо навіть краще, ніж у Полтаві.
Згодом, вилікувавшись, Шура побачила це краще. За містом, що аж дзвеніло від ясного морозу, шугали у синьому небі літаки. Серед них були вже такі, котрих ще ніхто не бачив на фронті. Від ранку до ночі їх випробовували.
З товарної станції щодня вирушали на захід довгі ешелони. Якось Шурі довелося побачити вперше легендарні «катюші». Десятки платформ були завантажені ними. Вкриті брезентами, піднявши рами, вони мчали і мчали на захід. В ті зимові сонячні дні при півста градусах морозу Шура, думаючи про полтавчан, про винищувачі нових систем, що випробовуються за п'ять тисяч кілометрів від фронту, про ешелони гвардійських мінометів, що мчали, вкриті інеєм, крізь тайгу, - думаючи про все це, вона з особливою силою відчула, що ніколи ніяким ворогам не скорити її могутню Батьківщину, її волелюбний народ. І, може, саме ця натхненна віра у свій народ сповнила тоді Шуру певністю у неминучості і її особистого щастя.
Ніяких звісток від Юрія не мала, проте була переконана, що він десь є.
ГлаваIII
В дивізію приїхали вночі. Власне, не в дивізію, а в те містечко з темними готичними шпилями, де вона стояла напередодні. Зараз її вже тут не було. Навіть тили познімались і виїхали вперед. Технік, лаючись, оббігав усю спустілу, покинуту стоянку. Він одразу став таким енергійним і запальним, яким Шура не сподівалась його бачити.
- Де їх шукати? - кричав технік навіть на неї, начебто дівчина могла знати. - Вперед, а куди вперед? Тьма, ніч!
Він присвічував ліхтариком стіни та все шукав указок.
Шуру пробирав холод. Вночі несподівано задув північний вітер, небо скоро затяглося хмарами. Стало мря-чити.
- Заберуся в бункер і спатиму до ранку, - погрожував технік у темряві. - Щоб знали, як не лишати «маяка»!
- Звісно, куди в таку тьму? - підтримав котрийсь із шоферів. - Десь у кюветі в'язи скрутиш… Або налетиш на міну. Краще до ранку…
- До ранку, до ранку! - ще дужче закричав технік, розлючений тим, що його думка сподобалась шоферові. - Я комусь дам до ранку!
І побіг знову шукати указок, присвічуючи стіни і телеграфні стовпи.
- Вхопив? - сміялися шофери з того новачка, що простодушно згодився був чекати до ранку. - Ти його ще не знаєш, друже! Він тобі наспить. Слухай його нахвалки. Завжди галасує про одне, а робить інше. Всю ніч гасатиме, поки не відшукає наше «Л».
Через кілька хвилин технік виринув з темної вулички.
- По машинах! - скомандував він, сідаючи сам у передній студебекер. - Єсть «Л»!
Колона рушила, їхали при фарах. Дощ у смузі світла перед машинами прявся густою скісною стіною.
Ясногорська забилась під великий цупкий брезент, що ним були накриті ящики. Брезент був геть посічений осколками, в нього задимало вітром, як крізь морський солоний парус.
Машини щоразу зупинялись, технік вилізав з кабіни присвічувати стовпи і ремствувати на все поле… «Чого він лається?-думала Шура, тепло дрімаючи. -Так гарно, а він лається…»
…Цупкий парус стугонить над нею. Гуде просмолене днище… Блакитне широке море розляглося на всі краї. У високому пебі звиваються птахи, облипають щогли, падають матросам на солоні плечі. Засмалені матроси співають на палубі про не відкриті ще землі, про зелені тропічні країни. Горить, розцвітається море, розрите кормою…
Коли Шура, прокинувшись, відкинула брезент, уже світало. Колючим дощем обсипало її гаряче обличчя. Десь попереду ледве чутно клекотіли кулемети. Як і звечора, обабіч дороги бовваніли начебто ті самі ферми, заретушовані сивим дощем, з журавлями колодязів, піднятими, як семафори. Невже за ніч так мало проїхали?
Шура зстрибнула з машини і пішла в голову колони. Дорогу загороджував фургон-газик, що лежав боком серед шосе.'Біля нього вже поралися шофери. Тут-таки, повзаючи коліньми в дорожній багнюці, щось старанно вибирали з неї два забрьохані, заляпані по вуха старші лейтенанти.
- Чого ви так дивитесь? - насмішкувато звернувся один з них до Ясногорської. -Не впізнаєте? Господарство першодрукаря Івана Федорова.
Це була дивізійна редакція. З годину тому вона підірвалась на міні. Підірвалась досить вдало, бо журналісти тільки поглухли, але остались живі. Тепер оце вони, озброївшись терпінням, завзято вибирали з багнюки розкидані вибухом шрифти.
Ясногорська вирішила, не чекаючи, доки розгородять дорогу, йти далі пішки, їй не ждалося - швидше, швидше хотілося бути там!… Дізнавшись, що їй треба в полк Самієва, один з «першодрукарів» розтлумачив, як туди ближче пройти. Журналіст скрізь залишався журналістом: вибираючи серед шляху з багнюки шрифти, приглушений вибухом, як риба, він, проте, якимсь чином уже знав розташування всіх полків.
Шура, подякувавши технікові за те, що підвіз, накинула на плечі плащ-палатку й пішла.
Дощ лив і лив. Кювети вже виповнились каламутною водою. На роздоріжжі дивізійна указка з «Л» звертала ліворуч, а полкова-сходила з шосе прямо на луки, густо зрізані коліями обозів. Скільки глянеш-луки лисніли дощовими озерцями, в яких де-не-де стриміли таблички указок. Шура намагалася вгадати серед цих численних слідів Юрасеву ступню. Сама сміялася з свого примхливого бажання і все-таки шукала… Оці дрібні, найвиразніші, може, його. Впевнено вдавлені-від каблука до носка. Ось вони перехопились через канаву, ось зникли під водою. Скісні угорські дощі, не розмийте його слідіві Хай стануть вони, висушені вітрами та. сонцем, тверді, мов камінь!
