- Про сідла… Чиї… чиї сідла?
- А-а, сідла… Нашого командира роти Брянського.
- Брянського?
- Авжеж, його. Він сам їх видумав, коли ми перейшли на в'юки. Потім і всі полки…
- Я не про те, Шовкун? Скажіть, як звати… вашого Брянського? Як?…
Чекаючи, вона повільно підводила маленькі свої долоні, мов готувалася вхопити те слово, як пташку.
- Звати? Гм… Дайте подумати… Як це вони між собою… Ага: Юрій.
- Юрась!
- Ні, Юрій,
- Юрась! Юрась! Юрась!
Вона вся наливалася щастям, вона вже була наповнена ним, як брунька весняна.
- Любий Шовкун, говоріть же, говоріть!
- Що ж говорити? Я більше нічого не знаю, - розгублено і збентежено дивився на неї боєць.
- О ні! Говоріть, говоріть. Шовкун!… Все, все, розкажіть!… Як йому там? Який він зараз?…
- Ну, який… Такий маленький, жвавий, білявенький… Даремно бійця не скривдить… Славний такий…
- Де ви з ним бачились востаннє?
- Востаннє? Про висоту вісімсот п'ять чули? Скажена висота. Арарати! Багато наших забрала… Коли мене поранило, я ще заходив до них на вогневу. Гомонів лн ми тоді з гвардії старшим лейтенантом. Вони мені сказали: «Як одужаєш, то вертайся до мене в роту. Радо прийму». Я ж у них… ординарцем був.
Шовкун знав усе, що цікавило дівчину. Слухаючи бійця, вона впізнавала свого Юрася таким, як і сорок місяців тому… Стриманий і приховано-ніжний… Упертий і вимогливий до найменшого. Заклопотаний нескінченними проектами удосконалення мінометів і стрільби… Вона бачить, як він їде на коні поміж зеленими ялинами, з біноклем на грудях. То йде на чолі роти в кам'яних бескеттях, пірнаючи й виринаючи, як у хвилях. То лночі край шляху розмовляє з товаришами хрипким голосом.
- Хрипким? А не кашляє?
- В горах ми всі хрипіли… Це не біда. А щоб кашляти, то не кашляє. Як засне, то дихає рівно. Тільки часто кидається уві сні: «Вогонь!… Вогонь!…»
Шура, не приховуючи ні від кого, палко заздрила бійцеві, який ще так недавно чув дихання її коханого, дивився в ті сині очі, потай вкривав під час сну його ноги власною шинеллю, щоб «не зазябали».
- Спасибі… Дякую вам, Шовкун!
І з очима, повними сліз, Шура гаряче тиснула йому шкарубку руку. Наступного дня вона взяла призначення в полк, де воював Брянський.
І ось їде…
Гірське трансільванське містечко, в якому розташувався її польовий госпіталь, уже зникло позаду, за перевалами. Колона машин мчить униз, і багряні гори розступаються, як живі, даючи дорогу. Здається, за якийсь кілометр дорога скінчиться, ось-ось машини з розгону налетять одна за одною на скелю і розсиплються вщент. Проїхали і цей кілометр, а дорозі ще не кінець, це тільки крутий поворот. «Бережись!» - і знов, обминаючи скелю, побігло шосе, вирубане в правічнім граніті невідомими каменярами.
Ідуть і йдуть маршові роти. Але ці роти вже, видно, сформовані не з тих бувалих бойчаг, що зарубцьовані пливуть з госпіталів; ці - як один - в новому обмундируванні, з чистими, незасмаленими казанками за плечима.
- Чому вони такі похмурі? - звергається Ясногорська до артилерійського техніка, що сидить під кабіною, жовтий, пом'ятий, наче з похмілля.
- Вчорашні в'язні, - пояснює технік. -3 румунських тюрем і концтаборів. Доброякісне поповнення. Зле.
- А де ж їхня зброя?
- Зброя буде. Може, ви якраз на ній і стоїте. Тільки тепер Ясногорська звернула увагу, що стоїть на довгих ящиках, запакованих наглухо. В задку з-під брезенту виглядають старанно вмощені якісь зелені труби.
- То геж зброя? - кивнула Шура на труби.
- Питаєте! То міномети вісімдесят два! Шура пригадала, що саме такими мінометами командує Юрась.
- Вони страшні?
- Січуть німців на січку. У нас їх звуть «самоварами».
- Самоварами?-Ясногорська звела брови. -Кажете-страшне, а так по-домашньому, ніжно названо!
- А гвардійські міномети - «катюші»?… Теж ніжно… Може, тому й ніжне, що страшне.
«Який діалектик», - усміхаючись, подумала Ясногорська.
Ліси палали в сонці пишним і нежарким полум'ям. Обабіч по схилах гір розсипались отари кіз та овець. Високо над шосе стоїть, як у пісні, дівчинка в рясній яскравій спідничці. Привітно махає білою хустиною. Шура скинула свій зелений берет і теж стала махати ним у повітрі, відповідаючи на далеке вітання.
- Які тут люди люб'язнії - очі її заблищали. -Моя господиня-угорка, виряджаючи мене, аж заплакала…
- Люб'язні, аякже, -бурчить технік. - Вночі у нас зброймайстер відбився в горах. Наступного дня знайшли його у виноградниках із зашморгом на шиї.
- Що ви кажете! - жахнулась Ясногорська.
- А як же ви думали? Фашизм не так-то просто здає позиції. Міняє шкіру, заповзає в нори. Це вже не молодчики тисяча дев'ятсот сорок першого року із засуканими до ліктів рукавами й одверто нахабними пиками. Ці хитріші, підступніші. З такими воювати тяжче, ніж з тими, що діяли одверто. А ми про це, на жаль, нерідко забуваємо. Вони того зброймайстера і вином напоїли, і дівчину-кралю поруч нього посадовили… Так-то.
- Справді, це в нас буває… - замислено промовила Ясногорська. - Невпопад виявляємо нашу пильність: до своїх - з надмірною підозрою, а до справжніх недругів… Скажіть, зловили потім тих, що задушили зброймайстра?
- Декого. Не всіх.
