Коли повітря загоготало громом, всі в заяві потягнулися до вікон. Поранені піднімали голови, зводились на лікті, тягнулися до коливних червоних виблисків, незважаючи на кулі, що шалено затуркотіли в стінах над їхніми головами.
Грім і феєрична мінлява ріка, що загогиготіпа в залі, наче виводила Черниша з тяжкого марення. Червоні яничари весело затанцювали на стіні, біг кіиь, вигнувши шию, щоразу то зникав із своїм рицарем у тіняк, то знову виростав, коди за вікном спаяакувапо.
- Я «Крейсер», я «Крейсер», як мене чути? Як мене чути? - скандував біля рації Саша Сіверцев.
- Чи не привалить тут нас? - глянув котрийсь на стелю.
- Не проб'є! - бадьоро відповіли йому з-під стіни, - Не повинно пробити!
Озброєні бійці, збившись біля вікон, стояли суворі й зосереджені. Два бронетранспортери вже горіли на подвір'ї, інші загули моторами, розповзаючись у темноту.
- Я «Крейсер», я «Крейсер», як мене чуєте, як мене чуєте? Прийом, прийом!…
«Крейсер? Чому крейсер?» - Черниш вслухався гарячим слухом, як гуде й глухо здригається все під ним, наче корабель під час шторму. Куди він пливе, ї чому так сліпучо навколо, і чому так жарко? Пашить гаряче море, бурхає жаркими хвилями… Ні, це не море, це він пропливає в пісках, в гарячих.пустинях Азії. У далеку експедицію вирушив караван. Никнуть у знемозі спалені сонцем трави, бредуть гурти овець, похнюпивши голови й шукаючи водопою. А перед ними йдуть чабани в сухих постолах і гострих румунських шапках.
Раптом він спиняється під зеленими деревами, де багато людей сидять на килимах і п'ють з великих піал чудовий напій з маринованих черешень. П'ють, і сміються, і дружньо розмовляють поміж себе, і серед них він впізнає Брянського, але Брянський уже не Брянський, а вожатий каравану. На ньому розшита бісером тюбетейка і барвистий халат, а говорить він по-мадьярському. Дівчина з чорними косами відкидає паранджу, і Черниш несподівано бачить, що перед ним та дівчина з Альба-Юлії, яка хотіла йому ворожити в каменоломнях. Вона дивиться на нього ласкаво, як його мати, гладить смуглявою рукою по гарячій щоці й шепоче йому:
«Красиві гори ви, Альпи!» А циган грає «Катюшу», і він, Черниш, уже танцює з дітьми. А потім і всі присутні завихрилися в танці під зеленими деревами, і щасливий гомін та дружній сміх спліталися в єдину симфонію звуків і кольорів, у фантастичне плетиво-мереживо, наче там зібралися люди всіх рас і націй світу. І серед мішанини різних мов, які він знав і яких не знав, вирізнявся тільки сміх, у всіх єдиний і всім зрозумілий.
Щасливий і веселий, він глянув на високе небо, але то вже було не небо, а грандіозний блакитний циферблат, і обертались по ньому величезні стрілки, схожі на кам'яний шлях. І Черниш командував, почуваючи в собі могутню силу і безмежні права:
- Хаєцький! Поверни шосе! Шосе поверни на захід! Так! Приціл шість - шістдесят шість!…
- Марить, - сказав хтось поблизу.
Черниш пробує звестись на лікоть і бачить мерехтливу залу і людей із зброєю, що грізно поблискує в їмііх руках.
- Хто марить? - питає він суворо і знову падає на вогонь, який йому підклали замість подушки.
І знову чув глибокі голоси і далекий сміх. Вони долітали десь зверху, як із хорів величезного храму, і він дерся до них по стрімкій скелі, розпеченій, як вогонь. Озирався і бачив унизу дивні колодязі, в яких ледге мріє вода. Де він їх бачив? І коли? Як був малим і кидав у них крем'яхи, що летіли туди цілі століття, доки, нарешті, дзвінко булькали. Булькали і починали говорити:
- Домнуле офіцер… Домнуле офіцер…
- Так це ти? - пильно вдивляється в нього Черниш. - Це ти? Чого ти хочеш? Твого коня вже нема. Говори! Де ти був?
- Я нікуди не ходив, - каже Роман, пробираючись до Черниша. - Я стояв на посту.
- На посту, на посту, - палко шепоче Черниш. - Де ж твій пост?
- Біля третього вікна, товаришу командир.
- Біля вікна? Чому біля вікна? Біля якого вікна? А, це там… на висоті. Я бачу звідси твій пост. Ти хто? Але ж ти вбитий!!!
Він з жахом заплющує очі, і знову хтось кличе його і благає віддати коня.
- Домнуле офіцер!…
- Замовчи! Он твій кінь! Подивись!
І він показує йому на стіну, на нескінченну розбиту дорогу, якою бредуть бійці по коліна в болоті, підтикавши свої шинелі, їдуть машини і танки, а в цей час з кювета підводиться сніжно-білий кінь з вирваними грудьми. І вже нема круг нього червоних жупанів, і немає на ньому юнака рицаря, а кінь спинається дрижачою ногою з брудного кювета і важко підіймає свою лебедину шию, але вона знову безсило зламується і падає в тванюку, а кінь стогне, і плаче, й благає:
- Запини! Запини!
А війська проходять повз коня-лебедя, чвакають ноги незліченних армій, сунуть гармати, ревуть тягачі і танки, і піхто не звертає на нього уваги, всі проходять далі, лишаючи його в кюветі при дорозі.
- Порядок, порядок, - радіє Сагайда, - два горять, два горять, ще вогню, ще вогню!…
- Не треба вогню! - кричить Черниш, пориваючись схопитися. - Я лежу на вогні! Весь на вогні!!!
- Ще вогню, ще вогню, -скандує Сагайда в протилежнім кінці зали.
Глава XXVIII
Обстріл маєтку посилювався.
Глуха сила, що стрясала весь величезний будинок, підняла й старого графа, і він, взявши свічку, повільнд поплентався нагору.
Став за одвірком і не смів ступити до своєї зали. В усі вікна з шипінням вривалися трасуючі кулі, паче забивало сюди вітром тріскучий вогняний дощ. А дивні люди з незнайомою зброєю в руках стояли біля вікон з обох боків, зблиски червоних спалахів скакали плямами на їхніх блідих обличчях, на сивих, як сталь, шинелях, мов на панцирах давніх рицарів. У будинку графа, в цьому гордому фамільному гнізді, наче знову витала його далека революційна молодість. Бійці безперестанку вели вогонь, зала сповнилась гаркотом, чадом і димом. Тепер, коли вартові бронетранспортери були розігнані артилерійським вогнем, ворог ішов хвиля за хвилею в контратаку, намагаючись вдертися в будинок, боячись втратити здобич. З примруженими загостреними очима, з запеченими губами стояли бійці на своїх місцях, ведучи методичний огонь лише по живих цілях. На старого графа ніхто не звертав уваги.
- Корольов! - гукав боєдь від вікна якомусь пораненому. - У тебе мій диск?
