- Я заряджаю Мостовому!
- А де ж мій? Хто набиває мій диск?-гукає боєць пораненим, які, хто лише міг, набивали ріжки й диски. - Ей, борода, у тебе мій диск?
Угорець не розумів мови, не розумів цих людей і їхньої фанатичної впертості. Якийсь поранений, помітивши його, сердито крикнув з-під рояля:
- Ну? Чого баньки витріщив? Чого з свічкою? Хоронити надумав? Рано, брат…
- Він як сова, - піддав другий, - при нашому світлі не бачить: із своїм причалапав…
Справді, тут ні до чого була мадьярова свічка, бо й так було видно як удень: бронетранспортери палали навпроти вікон. Мерехтливе сяйво тисячами німих крил тріпалося в залі. А незнайомі рицарі стояли в сірих шинелях, як кам'яні, вражаючи старого мадьяра своєю загадковою мужністю. Котрийсь поранений, накульгуючи, ішов з коридора, підібравши полу шинелі, несучи в ній пачки німецьких патронів, їх чимало лишилося внизу після німців, і тепер ті бійці, в яких була трофейна зброя, використовували їх, не шкодуючи.
- Посторонись! - відштовхнув поранений угорця. - Плутаєшся тут, старий хрін… Давай сюди або туди.
Губи в пораненого були пересохлі, аж чорні. Він їх облизнув.
Граф закивав головою і потупцяв із своєю свічкою вниз, щось мимрячи про себе.
Невдовзі він знову з'явився в дверях із скляною банкою законсервованих фруктів. Руки поранених потяглися до нього з усіх кінців, готові розтягти ту банку. Старий розгубився, а якийсь стрижений боєць у шинелі з піднятим коміром уже приклав банку до рота.
- По одному ковтку! - сказав він, пожадливо ковтнувши і передаючи банку товаришеві.
- По одному ковтку! -кричали звідусіль. Всі раптом відчули нестерпну спрагу.
- Залиште офіцерові! - гукав Блаженко з кутка. - Допалися!
Але не вистачило й по одному ковтку. Тоді знов накинулися на угорця, наче він був винен у всьому;
- Краще б не дратував! Тільки жагу розпалив!
- Давай ще!
- Давай, старий хрін!
Це він зрозумів і знову почалапкав до бункера. Повернувся з кількома банками на срібному підносі. На цей раз Блаженко зустрів старого на дверях і, вихопивши в нього одну банку, поспішив з нею до Черниша.
Черниш напився вволю, і вже їдкий чад, нудотний запах крові, двигтіння всього будинку не наморочили його. Думки його прояснилися. Тільки тепер він відчув у своїй руці судорожно затиснуту маленьку холодну гранату ф-1. У хвилини просвітлення Черниш потай узяв її під стіною в сусіда і заховав під себе. Він ховався з нею, як злодій, щоб не помітив Блаженко. Вона була заряджена - маленька, рубцювата його рятівниця. Все Чернишеве життя зібралося в ній, і він затиснув його, це життя, в своїй долоні. Якби все було скінчене, якби чужий гомін заповнив темні сходи і загриміли чужі чоботи тут, поруч, тоді він зірвав би чеку, останню чеку в своєму житті. І саме тому, що - на випадок катастрофи - у нього було тепер чим покінчити з собою, він почував себе майже в цілковитій безпеці.
- Товаришу гвардії лейтенант! - голосно звернувся хтось до Сагайди. - Кулеметник готовий. Не дише.
- Винесіть у коридор.
Снаряди в маєтку падали й падали, із співом опускаючись з висоти, і Сагайді здавалось, що летять вони звідкись дуже здалека, де про нього думає хтось.
- Цікаво, яке сьогодні зведення Інформбюро? Як ти думаєш, Сагайда? - запитав Сіверцев, сидячи біля рації. - Що, якби запитати, га?
- Вичортуе «хазяїн».
- А про нас передадуть?
- У зведенні? Ти що - смієшся? Це… дрібний епізод.
Дрібний епізод! Але чи такий уже дрібний? Раніше, воюючи вкупі з Брянським, Сагайда якось мало задумувався над смислом своєї діяльності, над своєю роллю в загальних подіях. Він наче сподівався, що Брянський все обдумає і за нього, а йому залишиться лише козирнути і стрімголов кинутись в огонь і воду виконувати бойовий наказ. Тепер же, коли самі обставини змусили його взяти на свої плечі незвичну ношу, - відповідальність за життя товаришів і за долю цієї фортеці, - він побачив усі події в іншому, більш глибокому освітленні. Йому уявився весь величезний фронт від Балкан і до холодних берегів Норвегії, де армії його країни ведуть невтомну боротьбу з ворогом, їв цьому залізному тисячокілометровому ланцюгу маленькою ланкою стоїть його «крейсер». Звичайно, коли цей «крейсер» впаде і Сагайда вибухне з своїми товаришами на останній своїй гранаті, то майже нічого не зміниться. Коли «крейсер» вистоїть, то гакож майже нічого не зміниться. В загальному потоці подій їхній подвиг справді малопомітний. Але хіба не з таких непомітних «крейсерів», що борються день у день, що вистоюють день у день, хіба не з них якраз і складається єдиний великий рух вперед, до того ясного дня, що буде названий Перемогою? Дрібний епізод… Хай не буде його в зведенні Інформбюро. Але він потрібний людям, як повітря, і кожен це розуміє, інакше чому ж той смертельно поранений кулеметник так проникливе дивився йому в вічі і за те, що він його вдарив, благав: «Простіть, простіть…»
Знизу прибіг схвильований Козаков з автоматом в руці.
- Лейтенанті Танки вурчать!… Ракети!… Здається, наші йдуть в атаку.
Сагайда скочив на ноги, і вдвох вони погуркотіли східцями вниз, до парадного. Чорне поле за маєтком вихрилося ракетами, трасуючими кулями, ревло й стугоніло, мов котилася сюди в мороці ночі якась незборна вічна сила.
Глава XXIX
Шум моторів наростав.
У сутінках блідого вересневого світання все вираз-піше окреслювались контури будівель. Вони за ніч понижчали, бо дахи, перегорівши, обвалилися, і тому все подвір'я, безлюдне й тихе, здавалося інакшим, ніж учора.
Гамір бою котився десь у полі, праворуч і ліворуч маєтку, гул моторів дужчав, і раптом із-за стіни обгорілого корівника вискочила група німецьких солдатів.
- Panzern! Panzern! - галасували вони і мчали через подвір'я наосліп, пригнувши голови. Грязюка чвиркала в усі боки з-під ніг, хоч бігли вони, здавалось, по твердому. Уже виразно було видно жаб'ячу прозелень їхніх надутих вітром плащ-палаток.
Засліплені жахом, солдати мчали прямо на будинок.
- Приготуйсь! - різко гукнув Козаков сусідові і сам завмер у напруженому, гострому чеканні. Здобич ішла на них.
