Зацікавлені їздові зійшлись подивитися, як капіталіст буде рубати. Вони не мали сумніву, що перед ними саме капіталіст, власник якого-небудь розбомбленого підприємства. Угорець поклав свою елегантну паличку, пригладив борідку і, намагаючись приховати замішання, бадьоро взявся за сокиру. Уже з того, як він її тримав, було видно, що цей дроворуб небагато врубає. А Гриша умисне підмостив йому таки дебелу колоду.
Угорець заходив до неї з різних боків, хижо націлявся і цюкав. Колода тільки перекочувалася з місця на місце, ціла-цілісінька. Бійці чмихали. Невдалий дроворуб скоро впрів. Хаєцький не міг далі байдуже дивитись на його самокатування. Він кинув батіжок, плюнув у долоні.
- Ех ти, Європа!… Дай-но я цюкну! Угорець, ніяково посміхаючись, передав подолякові сокиру.
- Гех, - хекнув Хома, розмахуючись з-за плеча. Сокира впилася в дерево.
- Гех! - вигукнув боєць, розмахуючись вдруге. Колода репнула, як гарбуз.
За якусь хвилину Хома пощепив її на тріски. Угорець зачудовано дивився на бійцеву роботу.
- У вас золоті руки, - захоплено сказав він. Хаєцький, улещений такою похвалою, глянув на свої шкарубкі, вкриті мозолями долоні. Золоті…
- Ти хто? - запитали угорця. - Капіталіст? Комерсант?
Старий усміхнувся.
- Я артист, - відповів він. - Людина вільної професії. Живописець!
- А чого ж тобі заманулося дрова рубати? Старий гірко зітхнув.
- Що ви питаєте? - заступився за нього Хома. - Чи не бачите, що він припухає? Гам-гам нинчен!…
- Гам-гам? - запитав куховар. - Говори прямо!
- Так… Я з Будапешта.
Бійці знали, що біженці жорстоко бідують.
- Ходімо… Заправишся.
Людину вільної професії повели до кухні. За столом старий став докладно розповідати про себе.
Звати його Ференц.
Він був одним з тих численних мешканців угорської столиці, які, рятуючись від терору салашистських банд, тисячами залишали рідне місто і мандрували в сільські провінції. В першу світову війну Ференц три роки відбув у російському полоні.
- Ваш народ щирий і великодушний, - говорив художник, витираючи хусткою вуса. Він розповів, як йому довелося одного разу їхати в теплушці вкупі з говіркими українськими селянками. Пожалівши обшарпаного солдатика, вони ткнули йому великий окраєць хліба, хоча тоді і в Донбасі було з хлібом сутужно. Минуло понад чверть століття, а старий і досі не міг забути того окрайця.
- Може, то якраз моя матуся, - задумливо сказав куховар. - Вона жалібна… Всім би допомогла…
- Ваші не раз допомагали народам, - розмірковував далі Ференц. - Ось тепер ваші армії проливають кров на полях нашої Унгарії. Хто скаже, що це кров егоїстів? В Будапешті радіо щодня розпиналося: «Зі сходу насуваються азіатські варвари! Рятуйтесь, угорці!…» Тоді я сказав: «Я знаю, які це варвари. Я жив між ними три роки, наче між братами… Не від них нам треба рятуватися».
Вільний художник, правдивий і безкомпромісний, він не щадив у розмовах салашистів. Це не могло минути безслідно: над ним нависла загроза арешту. Довелося ховатися від переслідування в різних районах міста, по бункерах та підземеллях. Йому допомагали численні знайомі. В Будапешті десь зостались його дочка і маленький онук, а зять загинув в Інтернаціональній бригаді в Іспанії.
- Всі чесні люди в Унгарії, - говорив Ференц, - чекають вашої армії. Я мадьяр, я патріот, і вірте моєму серцю.
Художник розповідав бійцям про життя в Будапешті, про Салаші, якого він вважав своїм особистим ворогом.
- Бандит, криміналіст, німецький наймит! - І Фе-рснц, на велику втіху бійцям, лаявся міцною російською лайкою, йому було відомо, що Салаші, верховода «Схрещених стріл», ще за регентства Хорті Міклоша не раз попадав до в'язниці, а якось навіть до божевільні.
- Дивно, що фашизм виносить па поверхню саме таких дегенератів, - міркував художник. -Дегенерат Гітлер, морфініст Герінг, тупий розбійник Салаші… Мабуть, сама гнила атмосфера фашизму розплоджує такі мікроби. Але справжня демократія уб'є їх, немов сонце! …
Ференц, розвеселившись, розповів бійцям казус, відомий цілому Будапештові, про те, як Салаші виступав по радіо.
- Румунія продала нас і всю Європу! - кричав Салаші одного дня. - Вона капітулювала перед червоними військами! Мадьяри, беріть приклад з непохитної, кам'яної Фінляндії!
А наступного дня капітулювала і «кам'яна Фінляндія». Гітлерівці після цього випадку не підпускали свого холуя до мікрофона.
Захопивши владу, Салаші і його поплічники влаштували в Буді, в королівському палаці, комедію присяги перед короною св. Стефана. Хід церемонії транслювали по радіо. Раптом, коли салашистський диктор на хвилину замовк, з ефіру пролунав чийсь інший грізний голос:
- Мадьяри! Пригадайте, як Салаші в червні тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року стояв перед судом!…
Салашистські шпики збилися з ніг, шукаючи цього невідомого патріота, що, ризикуючи життям, мужньо звертався до народу з ефіру.
- Знайшли? - нахмурився Хома, уважно слухаючи художника.
- О ні! Нелегко знайти, неможливо знищити того, кому симпатизує народ! Його не було ніде, і він був скрізь.
- Молодці, не виказали! - повеселішали бійці. - Значить, і у вас там є такі, що не дрімають…
- Голос невідомого патріота був голосом самої правди, - вів далі Ференц. - Я сподіваюсь, що цей пройдисвіт Салаші знову колись стане перед судом, як у тисяча дев'ятсот тридцять восьмому році. На цей раз - перед судом нашого народу.
- Тільки тепер його треба краще судити, - зауважив Хома з апломбом досвідченого юриста. - Що то за суд, коли живим випустили!
Художник сподобався бійцям.
Поступово він звикся з ними, прикотив звідкись свій дитячий візок з різним скарбом: сувої полотна, фарби, папір… Іншого майна у Ференца не було.
На дозвіллі він показував бійцям свої альбоми з етюдами Будапешта. Це були зарисовки руїн-окремі пощерблені фронтони, альтанки, деталі храмів. Під якимись руїнами над Дунаєм стояв угорський підпис.
