- Пробачте, товаришу гвардії генерал-майор! Зайшов старшина Багіров і, викликаючи захоплення
Ірана Антоновича, сміливо й по формі вдався до вищого
«хазяїна»:
- Товаришу гвардії генерал-майор, дозвольте звернутися до гвардії капітана…
- А-а, це той, що гасав на коні за танком? - суворо посміхнувся генерал. -Той, що кухню з кашею захопив? Пам'ятаю, пам'ятаю… Звертайся, що там у тебе таке?
Мова зайшла про готель. Старшина, не хапаючись, виклав свій план. Генерал зацікавився.
- Сміливо, хоча й ризиковане, - промовив він, - але риск для гвардійця… - Генерал запитливо глянув на Самієва.
- …благородна справа, -закінчив скоромовкою ви-струнчений Самієв.
Багірову дозволили відібрати в штурмову групу, кого він сам захоче. Таку розкіш Чумаченко дозволяв тільки у виняткових випадках. Іти зохотилося багатьом. Проте Вася відбирав «по знайомству».
- Може, на смерть ідуть, - гомоніли між собою телефоністи, - а теж «по знайомству». Не потовпляться. От натура людська.
Справді, серед вибраних опинилися давні друзі старшини, здебільшого відчайдушні хлопці зі взводу батальйонних автоматників. З мінометників Вася взяв Дениса і Романа Блаженків та Хаєцького. Хоча старшина нерідко й картав Хому за його вади, проте й симпатизував подолякові.
- Чортів «допіру», - казав часом Вася на Хому, - ти стаєш справжнім солдатом.
І тепер, коли старшина запитав Хаєцького, чи він готовий, то «допіру» відповів:
- Як штик!
Генерал, оглядаючи штурмовиків, зупинився навпроти Хоми. Подоляк їв його очима.
- Тугіше підпережіться, - зауважив генерал, беручи бійця за ремінь. Ватяні штани на Хомі осувалися: в кишенях було повно гранат.
- Не спадуть, товаришу гвардії генерал-майор! - запевнив Хома, підтягуючи ремінь.
- Не спадуть? - генерал оглянув бійця з голови до ніг. - Сталінградець?
- Ні, товаришу гвардії генерал, ми… ближчі. Але хватка у нас сталінградська. Старшина навчили!… Генералові, видно, сподобалася відповідь.
- Ану розстебніть ватянку. Побачу, що там у вас е. Хома розстебнувся, виставляючи груди з гвардійським значком і медаллю «За відвагу».
- Ото! Добре. Я собі давно прошу у командувача такої медалі - не дає. Це, каже, тільки передовикам.
- Але ж вам орден Суворова недавно почепили? - зухвало сіконув Хома.
- Почепили.
- То дозвольте глянути, який він собою. Генерал, усміхаючись, розстебнув своє шкіряне пальто, сяйнувши рясними орденами.
- Теж добре, - сказав Хома.
- Так, кажете, готові… Гм… - генерал пильно дивився на Хому. - А от уявіть собі, раптом ви стикаєтесь у темряві з фріцом. Що б ви насамперед зробили? Ваш перший рух?
Хома задумався. Іван Антонович похолонув.
- От уявіть, приміром, що я фріц, що ось так я йду, -показував генерал, -що б ви зробили?
- Штурмував би, товаришу гвардії генерал.
- Так одразу й штурмував би?
- А то! Бо я вас бачу, а ви мене - ні.
- Згоден, хай так… Припустимо, я вас не бачу. А як саме ви штурмували б? Ану, ось вас двоє, - генерал кивнув на Багірова і на Хаєцького, -ви і ви… Покажіть. «Штурмуйте» мене.
Хома з острахом глянув на генералове блискуче хромове пальто, на білосніжний комірець, що туго підпирав шию.
- Але ж, товаришу генерал, -зам'явся Хома. -Яко-вось… Вибарложимо вас, а ви потім гніватись будете. Ні, тут штрафною пахне…
- Нічого, нічого. Беріть так, як вас навчено. Сміливіше. Ну!
Вася моргнув Хаєцькому: давай, мовляв, - за всіма правилами.
Бійці розступились.
Генерал бере чийсь автомат на руку і йде, ніби прислухаючись, туди, назад. Хома і Багіров, влучивши момент, накидаються. За якусь секунду генералів автомат відлітає геть убік, руки йому заламують назад, чиясь солона рукавиця, душачи, втиснулася межи зуби… Генерал борюкався, щосили відбивався, садив чоботом у живіт і куди попало, проте його таки повалили, і Хома сів па нього верхи.
- Пусти! - наказав Самієв, усміхаючись. - Молодці!
Генерала пустили, допомогли встати, обтруситись. Він стояв, важко сопучи. Обличчя густо налилося кров'ю. «Може, розлютився? Може, й справді тут штрафною пахне?» - подумав Хома. Проте генерал не виявляв гніву.
- Академік, що ж це таке? - звернувся він до командира полку. - Мене й то повалили, а що б з тебе, сухаря, було? Ні, ці вміють скрутити…
- Пускай їх, Чумаченко, пускай орлів. Штурмуйте, товариші, на славу! Всім видам… «Славу». Бійці запевнили хором, що постараються.
- Крепкий дядько! - сказав Хома, коли вони вийшли з старшиною надвір. - Допіру так мене садонув межи ноги, що я ледве стримався… Ну і я ж його теж!
Глава XVI
