- Денисе, відтепер кажи: пройшов Крим, Рим і будапештські труби, - не втримався Хаєцький.
На нього цикнули.
Труба незабаром кінчилася. Бійці були знову в котельні. Намацали сходи і, тримаючись однією рукою за слизьку стіну, а другою за автомати, стали підійматися по сходах. Щоразу зупинялися, прислухаючись.
Небо! Багряний високий простір! Мовчазні прожектори… Бійці з полегшенням вдихнули свіжого морозяного повітря.
- Гараж, - сказав пошепки Ференц, розглядаючи в темряві довгу присадкувату будівлю. - Гараж «Європи». Я ного впізнаю.
Багіров, обережно висунувши голову, оглянув, немов обнюхав подвір'я, потім будинок над головою. Вікна всіх поверхів тут були цілі і червонились рубіновими блискавками.
- «Європа»?
- «Європа», «Європа», - прошепотів Ференц. Автоматник Самойлов, високий неговіркий москвич, теж виглянув, наче з башти танка.
- Вона.
Справді, над ними був готель, хоч його й важко звідси було впізнати: німий, темний, з балконами. З фронтального боку балкони вже давно були поруйновані, па їх місці стирчав тільки покручений метал.
Старшина відрядив Марічку і Ференца вниз, подякувавши за поміч.
- Завтра зустрінемось…
Завтра! Ой, як же далеко ти, завтра! Тому, хто, дрімаючи, ждатиме тебе в бункері, ти з'явишся скоро і непомітно. Але у якій страшній далині ти зникаєш перед напруженим зором штурмовиків! До свого завтра вони мусять іти через цей будинок; крізь смертельні його коридори, де причаїлося в темряві по сто смертей і чигають, чигають…
«Друзі, кому з нас сьогодні вмирати?» - глухо зітхає темрява,
Ніхто не відповідає.
- Романе, Денисе, ваш дід Кармалюга жив сто і п'ять літ, а чи пережив він хоч єдину ніч отаку?
- Хіба це ніч? Це - вік!
Глава XVII
Багіров востаннє інструктував свою штурмову групу. Завдяки розповідям Ференца, він добре уявляв собі внутрішнє розташування готелю. Штурмовиків розподілив по поверхах. Вони мали потаємки добутися до коридорів, засісти там засідками і чекати сигналу. Те, що штурмовиків було небагато, мало свої переваги: вони могли діяти вільно, не боячись убити в темряві когось із своїх.
- Знай, що кожен, хто йтиме на тебе, буде ворог, - сказав старшина.
На першому поверсі мали діяти сам Багіров і Хаєцький. Тут, винищуючи гарнізон, треба було водночас виламати парадні двері, щоб перші атакуючі влетіли в будинок без затримки. Комбат попередив, що, тільки-но в готелі зав'яжеться бій і кулеметний вогонь противника буде дезорганізовано, з фронту готель атакують ще кілька штурмових груп.
Бійці потиснули один одному руки. Це була мовчазна взаємоприсяга, взаємонадія на те, що вони битимуться до останнього. І якщо трапиться так, що ця ніч стане для них останньою ігіччю в житті, то вони проживуть її з гідністю.
Самойлов, ставши на весь зріст, з гранатами в обох руках, пішов прямо в двері. За мить, як тінь, він зник за порогом. Всі чекали вибухів зсередини, їх не було.
- В порядку, - полегшено зітхнув Хаєцький.
Бійці один по одному безшумно прослизали в чорну вирву тилових дверей.
Брати Блаженки шепотіли між собою, що, коли треба буде, вони стануть один до одного спинами. Як-ін-як, у них тоді буде чотири ноги - не легко зіб'єш. Очі кругом, два автомати.
Коли настала їхня черга йти, старшина ще раз попередив:
- На вашому поверсі в третьому вікні зліва - міномет.
- Не в третьому, а в четвертому, - поправив Денис. І, темний, високий, він неквапно попрямував до дверей. В цей час у приміщенні щось забрязкотіло, і назустріч Денисові виринув з порожнім відром німець. Роман наготувався стрибнути братові на допомогу. А Денис, не прискорюючи ходи, пройшов повз німця, майже торкаючись його плечем. Фріц теж, гадаючи, що це свій, не звернув на нього уваги і, посвистуючи, почалапкав кудись через подвір'я.
- Оце нерви! -захоплено зауважив Ростислав, маленький боєць, майже підліток. - Ми Дениса переманимо до себе в батальйонну розвідку.
Ростислав з товаришем мав залишатися на дверях, і Багіров наказав йому:
- Коли цей айн-цвай повертатиметься, покладіть… тільки щоб ні звуку.
- Буде виконано.
Готель мовчав, лише десь з протилежного боку, як і раніше, глухо пострілювали кулемети. Пішов Роман. За ним підвівся Хаєцький.
- Молися за мене, жінко, - промовив він тихо. - Моліться за мене, діти. Бо я… пішов.
- Дуй!
Тіло його зібгалося в тугий клубок м'язів. Ішов, наче в повітрі. Землі під ним не було. Намагався не дихати, бо весь Будапешт чув його подих. Весь Будапешт, - нашорошений, темний праліс, - бачить у цю мить його постать, що тінню просувається до дверей. Трофейний багнет, видобутий з чохла, блиснув, як рибина, що скинулася при місяці. Хома стис його так міцно, що коли б він і захотів розігнути зараз власні пальці, то вже не розігнув би.
А як переступив поріг та опинився в абсолютній темряві, що наче глянула на нього численними очима і почула його присутність численними вухами, то відчув себе на диво впевнено. Знав, що тепер уже ніяка сила не випре його звідси за поріг. Аніяка…
Десь у глибині коридора відчинились двері. Хтось вийшов, регочучись якось по-чужому. Зачинив двері за собою. Іде, клацаючи по паркету підковами. Хаєцький припав до слизької колони і стояв не рухаючись.
Кроки наближались.
