За кілька день, уже в новому кварталі, Черниш мав змогу подивитися нові Ференцові альбоми.
Бункер, в якому знайшов собі пристановище художник, містився в тому ж подвір'ї, що й вогнева мінометників.
Посеред двору височів замерзлий фонтан, біля якого напередодні, під час нальоту, було забито двоє коней з боєпостачання. Від коней уже залишились самі ребра та копита зі стертими ясними підковами. Решту обібрали угорці. У хвилини затишшя вони вискакували сюди з усіх бункерів, як на полювання.
Наближаючись до підвалу, Черниш наздогнав двох дівчат. Одна з них несла шмат мерзлої конини, обережно тримаючи її самими пальчиками.
Угорки, пропустивши Черниша, про щось жваво заговорили поміж себе. Потім та, що несла конину, наздогнала його 1 злегка шарпнула за лікоть.
- Пане офіцер! Черниш обернувся.
- Що тобі?
- Пане офіцер - Дівчата щось швидко говорили, перебиваючи одна одну і весь час запобігливо посміхаючись.
Черниш зрозумів тільки одне слово: «кенір» - хліб. Дівчина, що тримала конину, повторила йому це слово кілька разів. Потім, щоб краще пояснити лейтенантові свою пропозицію, вона, не ніяковіючи, розстебнула шубу, показуючи свій тонкий, перетягнутий поясочком стан.
- Сен.
За шматок «кеніра» вона пропонувала йому віддатися. Черниш почервонів, лайнувся невідомо на кого і, насунувши кашкета на очі, швидко побіг униз. Дівчина здивовано дивилася йому вслід.
Чернишеві було соромно і тяжко. Майнула чомусь думка про Шуру. Хіба вона змогла б так? Хоч би вмирала?
В бункері він одразу побачив Ференца.
Художник працював, сидячи в самій сорочці навпроти вузького, загратованого пікна. Підтяжки, мов бурлацькі лямки, оперізували йому плечі.
Сонячне проміння тугими струменями наливалося в бункер. Коли на подвір'ї вибухав снаряд, то в бункері спалахував короткий, невиразний виблиск, як денна блискавиця. Виблиски ці зараз не страшні, не багристі, як вночі, а біленькі, перемішані з сонцем. Раз у раз вони моргають, тріпаються окіл Ференца, мешканці тиснуться попід стіни, тільки художник, як чаклун, не кидається від них нікуди.
На оклик лейтенанта Ференц відклав роботу і шанобливо встав, вітаючись.
Зайшли дівчата з кониною і, уникаючи погляду Чер-нипіа, винувато шаснули в далекий куток.
Ференц дістав альбом. Це були зарисовки угорських шляхів, трупи в кюветах, придорожні указки, ескізи сірих степових ферм, забутих богом і людьми… Олівцем, тушшю, аквареллю…
- А ось-Ференц перекинув аркуш.
Юнак з бакенбардами стоїть навколішки біля гармати. Зосереджено, напружено дивиться вперед. Саша Сіверцев.
- Ви його бачили… тоді?
- Бачив. Який офіцер!… Мені говорили його солдати… Я все знаю…
Черниш подивився на Ферепца. «Що ти знаєш про нього? - хотілося сказати. - Дуже мало ти знаєш, Ференц! Хіба відомо тобі, що цей офіцер, ведучи огонь в Будапешті, думав про відбудову Ленінграда? Що, обстрілюючи одну з поліклінік, переповнену хворими, він навмисне не пустив жодного снаряда по вікнах… Про це він признався тільки своєму другові. Скільки він думав про цей Будапешт! І ненавидів, і любив… Нещадно бив і вбити не хотів».
Дівчата, обрізаючи конину, крадькома позирали на лейтенанта. Він стояв над розкритим альбомом, глибоко задумавшись. Густі широкі брови хмуро зійшлися на переніссі. Безхлібні дівчата розчаровано шепотілися поміж себе. Вони шепотілися про те, що цей чорний, схожий па мадьяра офіцер, мабуть, закоханий. Інакше чому ж він погребував ними? Вони молоді, у них гарні фігури. Чи, може, він боїться поганих хвороб? Але міг би поспитати мешканців бункера, упевнитись… Ні, він, видно, ідеаліст і безнадійно закоханий… З таким смутком дивиться в альбом…
- Що означає цей підпис, Ференц?
- «Рятівник», - переклав художник свій підпис під зображенням Сіаерцева.
Увечері, коли до вогневої під'їхала кухня, Черниш покликав куховара.
- Гришо, у тебе залишається суп?
- Буває.
- Якщо залишиться… Роздай тут мешканцям. Припухають.
- Та я знаю, що у них цей рік має п'ятнадцять місяців.
- Як п'ятнадцять?
- А так… Окрім наших дванадцяти, додалося ще три німецькі: терпень, холодень і голодень.
Після роздачі в кухні дещо лишилося, і Ференц оголосив бункерові, щоб ішли з посудом на подвір'я; руський Гриша даватиме суп.
Гриша, в халаті поверх ватянки, стояв з черпаком у руці над казаном. Його носате хитряцьке обличчя на цей раз було серйозне, наче він робив якусь важливу державну справу.
Угорці вишикувались у чергу, і Гриша відміряв кожному по півчерпака, стараючись нікого не обділити. Він сердито ремствував, що нажив собі «цих нахлібників» і мусить заради них стовбичити тут, поки фріц пошле йому гарячої засмажки. І все-таки Гриша чесно примірявся оком, щоб роздавати однаково, щоб вистачило всім. Угорці дивилися на нього майже з побожністю. Надовго-надовго запам'ятається голодним мешканцям будапештських кварталів цей руський Гриша з черпаком в руці і автоматом за плечем.
Гриша нарікав і бубонів, проте коли жінка, якій саме наливав їжу, показала на пальцях, що вона має ще й двох кічі, маленьких, то Гриша, замість відмахнутись, пропустити це повз вуха, одразу ж почав перевіряти:
- Правду вона каже?
Угорці закивали головами: правду, правду.
Гриша відміряв і на кічі.
Черниш збоку спостерігав роздачу.
