Антонович одразу свіжіє, наче вмитий снігом.
Стояв і лічив постріли. Блаженкова обслуга, найхит-ріша з усіх обслуг, знову, замість п'яти мін, випустила сім. Ці орли, певно, надіються, що старший лейтенант за пострілами інших не помітить їхнього порушення. Та Іван Антонович сам хитріший за всіх хитрих. Мабуть, ще не вродився той, хто його ошукав би.
Постріли вщухли, командири обслуг один по одному доповідають:
- Черга!
- Блаженно! - суворо гукає Іван Антонович. - Знову сім?
Єфрейтор виструнчився в ячейці. Мовчки й похмуро чекає кари.
- Товаришу гвардії старший лейтенант! Він випадково! - вступається за єфрейтора Черниш.
«Бреши, - подумав Антонович. - Теж такий. Я вас по очах бачу». Але не сказав нічого. Йому не хотілося зараз карати за перевитрату мін.
З прихованою гордістю дивиться на своїх мінометників. Трудяги!
Комбат знову вимагає вогню. Кармазин дає командуі
- Обслуги!…
І вмить усі на своїх місцях. Наче стоять так уже здавна.
Будинки, як чотири високі скелі, обступають подвір'я. Знесені дахи. Напівобвалені стіни. Чудом тримаються високо вгорі покручені східці. Видніються на четвертому поверсі внутрішні стіни однієї з кімнат, оббиті шпалерами. Відкрились нутрощі людського житла, вперше побачили небо. З задимленої вирви вікна звисає головою вниз патлатий білявий німець. Пальці, розчепірені, як пазури, назавжди випустили гвинтівку. Вона тепер валяється внизу, навпроти вікна, вже припорошена снігом. Тут же і нім-цева пілотка з нашитим на лобі метеликом. Закоцюрблені руки солдата наче тягнуться вниз, щоб дістати вибиту зброю.
- Глибоко! Не сягнеш! - гукає Хаєцький угору. Ліворуч і праворуч гримить кам'яний Будапешт. Земля весь час дрижить, не знає спочинку.
Де взявшись, над самими дахами з виттям проноситься літак. На череві чорні хрести. Такий, як в 1941. Але тоді він ходив по головах, як пан. Тепер ніби тікає чимдуж від погоні.
- Девочки, - жартівливо командує хтось із бійців, - по щелях!
Літак висипає над подвір'ям дрібні тріскучі гранати. Нороснуло, залущало скрізь, немов розсипалась на скалки висока скляна стіна.
- Здурів німець!
Тріск згасає, бійці вилазять з землі.
- Мене поранило, - урочисто звертається до всіх Хаєцький.
- Куди?
Хома тут же при всіх розстібається, спускає штани.
- Денисе, подивись!
Він нахиляється.
Хлопці, зайшовши подолякові з тилу, уважно, без сміху дивляться.
Осколок, гострий і маленький, як овід, впився у тіло. Денис Блаженко бере його пальцями.
- Тягни! - командує Хома. Єфрейтор обережно тягне.
- Ти нас демаскуєш! - гукають хлопці Хомі. - Блищиш на саму Буду. Осколок витягнуто.
- Засмоли, Денисе! - каже Хома землякові, Денис заліплює ранку бинтом.
- І кров не йде!
- Заживе, як на тому сірому…
- Я ж вам цього не забуду! - погрожує Хома в бік Дунаю, підперізуючись.
- У санвзвод підеш?
- Ти що: п'яний чи кулака просиш? Пішов би я на страмовисько!
- Дуже ти боїшся страмовиська…
- Годі про це, -скаже Хома. -А хто бовкне лейтенантові - приб'ю. Сам скажу, коли засохне.
Командир роти і лейтенант Черниш курили, стоячи в тунелі під'їзду, і слухали далеку стрілянину з того берега.
- Звужується кільце, як шагренева шкіра, - говорив Іван Антонович. -Тепер їм хоч круть, хоч верть, то… Він подивився на Черпиша і чекав.
- …то під нашою міною смерть, - кінчив Черниш саме тим, чого ждав Іван Антонович. Серйозна, без усмішки, розмова про круть-верть відбувалась між ними майже кожного разу, коли вони були в хорошому настрої. В такий спосіб вони дозволяли собі пожартувати з вищого начальства, з його манери розмовляти.
Мимо воріт несподівано прогарчав ворожий танк. Він мчав на максимальній швидкості, вилетів на перехрестя вулиць і, розвертаючись, став палити по прилеглому кварталу, де вже розташувались полкові тили. Мінометники в радісному запалі ринули до воріт, на ходу заряджаючи протитанкові гранати.
- Куди? - перепинив бійців старший лейтенант. Він вважав, що цей танк повинен стати здобиччю артилеристів, а зовсім не мінометної роти. Черниш, вхопивши й собі гранату, шаснув поза спиною Івана Антоновича. Але старший лейтенант встиг-таки угледіти його.
- Черниш! - гукнув він навздогінці. Черниш не чув або вдав, що не чує. Танк газував вулицею назад.
- Гвардії лейтенант! - гукнув Черниша Іван Антонович і вилаявся так, як солідним педагогам зовсім не личило б лаятись.
Черниш прилип до підворітньої стінки.
