- Хлоп'ятка… Остання моя панорама…
Хлоп'ятка, одвертаючись до стін, змахували сльози шорсткими запеченими долонями. Гвардійські потилиці, дбайливо голені з ініціативи Сіверцева, лисніли потом.
Шовкун обережно, м'яко перев'язував.
- Гармата ціла? - запитав через деякий час лейтенант.
- Ціла.
- Бережіть її, - тихо заповів він.
Глава XIX
Черннш саме вів вогонь, коли телефоніст передав, що його хоче бачити офіцер з батареї.
- Лежить внизу… Поранений.
Командира роти якраз не було, і Черниш не міг піти,
«Поранений… З батареї? Невже Саша? Але як? Коли?» - думав Черниш між командами.
Через деякий час з'явився Кармазин і, замінивши Черниша, відпустив його до товариша.
Внизу пораненого вже не було. Біля одного з вікон стояв Шовкун з фаустпатроном у руках. Від Шовкуна. Черниш дізнався, що бачити хотів його справді Сіверцев.
- Але це так тільки мовиться… бачити, -гірко сказав Шовкун. - Йому, бідному, нічого вже не судилося бачити…
- Тобто як?
- Без очей зостався…
Євген стояв, наче вражений громом. Майнула згадка, як одного разу, ще в госпіталі, Саша признався, що нічого так не боїться втратити, як зір.
- Хай це буде між нами. Женю, - говорив тоді Сіверцев, - але я чомусь найбільше за очі боюсь… Як наші фронтовички найбільше за свою вроду переживають, щоб не дай боже обличчя осколками не спотворило, так я понад усе зір бережу… Бережу його для мирного життя, для Ленінграда. Так, знаєш, хочеться ще хоч раз би все те побачити… І шпиль Петропавловки, і балтійських морячків на набережній з дівчатами. І Ермітаж… Після трьох років розлуки… все це, Женю, якось само в очі проситься… Розумієш, у серце проситься…
Хтось вигукнув, що на проспект знову вирвався німецький танк. Шовкун наготував фаустпатрон для пострілу.
«І коли він навчився користуватись ним?» - мимохідь подумав Черниш, бігцем повертаючись на вогневу.
В другій половині дня напруга бою дещо спала, і Черниш, блукаючи з важкими думами по готелю, зустрів у більярдному залі Ференца. Художник, заклавши руки за спину, стояв у кутку, зосереджено щось розглядаючи перед собою на підлозі. Підійшовши ближче, лейтенант побачив у поламаній рамі розплатане полотно картини. Сліди багатьох чобіт залишились на ній.
- Моя, - промовив художник, вказуючи ногою на картину.
Вася Багіров за допомогу в нічній операції подарував художникові широкий ремінь. Тепер художник, затягнувшись ним поверх макінтоша, справді трохи скидався на партизана. Високо підсунутий капелюх відкривав випукле смагляве чоло.
- Так, моя…
Картина зображала гору Геллерт на правому березі Дунаю, де нині стоїть цитадель. Гору на картині показано ще не забудованою, такою, якою вона була в давні часи. Мов скеля на безлюдному материку. На самому шпилі - вершник, суворий степовик у шоломі, в кольчузі. Стомлений кінь схилив голову, шукаючи паші. Паші нема. Бо… «Не ростиме трава, де ступить копитом мій кінь». Вершник, відкинувши забрало, вглядається в далекий обрій.
- Хто це?
- Арпад. Один з перших угорських витязів, що привів наших пращурів з Приуралля аж сюди, на береги Дунаю.
- Куди він дивиться?
- На Пешт. Вірніше, на те зелене поле, де через багато років виростуть квартали Пешта.
- Хочете реставрувати?
- Навіщо? Кому зараз це потрібно, лейтенанте?… Зараз я бачу нові теми, нові кольори. Ви знаєте мої альбоми? Я їх поповнюю…
В залі з'явився один з санітарів, козирнув Чернишеві.
- Я відправляв гвардії лейтенанта Сіверцева. Він передав вам записку.
Жіночою незнайомою рукою було написано:
«Женю, друже мій!… Пишу. Не пишу, а диктую. В санроті. Те, чого найбільше боявся, сталося. Сталося безповоротно, назавжди. В єдину мить відійшло вбік усе, про що мріялось. Нема зору. Нема художнього інституту. Лежу і думаю про Павку Корчагіна…
А важко, важко. Нечувано важко, Женю. Перед відправкою хотів ще раз зустрітися з тобою - не вдалося. Знаю, що ти не міг.
Бажаю тобі найближчим часом побачити Дунай. Той Дунай, про який ми стільки передумали, - чистий, голубий від неба… «Як льони цвітуть». Може, він буде таким у ясний день Перемоги. Бажаю тобі дожити.
Жди, писатиму на полк. Саша Сіверцев»
ГлаваXX
