В цей момент на дверях виросла постать Багірова.
- Алло, Ганс? - спокійно промовив той, що наближався, і Хаєцький почув, як він добуває на ходу ліхтарик. - Ганс, іх денке…
Він не договорив.
Сяйнули, схрещуючись, дві світляні смуги: німець спрямував ліхтар на старшину, а старшина, не розгубившись, спрямував свій на німця. Якусь мить не рухались: стояли, впершись тугими пасмами світла один одному в груди. Ліхтар Багірова був сильніший.
Німець закліпав очима, зажмурюючись. І в ту ж мить, блиснувши багнетом, Хаєцький плигнув на нього з-за колони.
Світло згасло. Ніхто не скрикнув.
Коли Ростислав переступив через поріг і став на своє місце під стіною біля входу, то почув уже тільки віддалений уривок приглушеної розмови:
- Готовий?
- Не тріпається.
- Марш на двері!
- Єсть!
Ще раз блиснув на секунду ліхтар і згас. Хаєцький навшпиньках пішов до парадних дверей.
Старшина стояв біля одного з номерів і прислухався, що робиться всередині.
Раптом за дверима лунко, наче в цистерні, вдарив кулемет. «А-а!» Багіров вирвав чеку, відхилив двері і запустив у них гранату, в ту ж мить відскакуючи до інших. В кімнаті загуркотіло. Вирвані двері полетіли в коридор. Перебігаючи від номера до номера, старшина в кожний запускав гранатою.
Коридор сповнився газами.
Майже водночас на верхніх поверхах також загоготіли вибухи. Весь готель заходив ходором.
В задушливій гіркій темряві нелюдськими голосами заволали недобиті. Тріском, тупотом, гуркотом стрясло всі поверхи.
Хаєцький, надимаючись, відвалював лантухи з піском, пробивався до дверей.
Старшина забирався в глибину коридора. Номери за ним з громом розчинялися самі. Важко дихаючи, він стояв уже біля шостих чи сьомих дверей, коли вони перед ним раптом розчахнулись, і звідти, застряваючи в одвірках, з лементом повалили німці. Не бачачи нічого в пітьмі, вони мало не збили Багірова з ніг. Не чекаючи цього, він сам упав на підлогу під стіну і дав довгу чергу вподовж коридора. На тлі коридорного вікна йому було добре видно, як падають і знов підводяться німці. Ревучи, метушаться від стіни до стіни поранені, а на їх місце з номерів вискакують зопалу інші. Старшина вибив геть вистріляний диск, загнав повний і знову дав чергу при самій підлозі, вирізаючи і тих, що навмисне попадали. Здається, він ніколи не стріляв з такою буйною насолодою, як зараз, бо знав, що жодна куля тут не вилітає марно. Схаменувшись, деякі німці також застрочили хто куди, вкладаючи самі ж своїх. По всьому коридору, від підлоги до стелі, зашипіли трасуючі, зарикошетили. Не добиті в кімнатах гранатами, очманілі солдати кидалися в коридор на свою погибель.
Тільки-но в готелі зав'язався бій, капітан Чумаченко кинув штурмові групи в атаку. Бійці з автоматами в руках мчали через перехрестя на будинок, що клекотів знизу доверху. Вогонь його на цей час уже було паралізовано. Кілька штурмовиків вискочили до парадних дверей і, вхопившись за них, разом рвонули на себе. Зсередини, обливаючись важким потом, ломився Хома. Двері були наглухо забиті. Але під дружним двобічним натиском не витримали і затріщали. Хома, радісно лаючись, вилетів просто на голови своїм товаришам. Ткнувся вусами у чийсь вогкий кожушок, вхопився за нього, щоб не впасти.
- Ви, Хаєцький? - почувся голос майора Воронцова.
- А то!
- Показуйте хазяйство!
- Прошу! Дім, як грім!…
Одні влітали в двері, інші висаджували забарикадовані вікна з бійницями та амбразурами і вскакували через них. Темна підлога м'яко виверталася і стогнала під чобітьми. Хтось давав команду атакувати 3-й поверх. Там німці засіли в двох кімнатах і вперто боронилися.
Уже коли бій вщухав, Денис і Роман Блаженки вскочили до кімнати, в якій, за їхніми розрахунками, стояв німецький міномет. Запалили замість свічки шмат кабеля, розглядалися. В приміщенні було повно білого гусячого пуху. В роздертих вибухом перинах лежала навколо міномета посічена, облипла пухом обслуга.
- З усього готелю постягували пуховики, - зауважив Роман. - І на себе, і під себе. Відстріляється - і в пір'я грітися.
- Така вже раса хлипка. Зазябає. Денис оком знавця оглянув німецький міномет і, виявивши, що він непошкоджений, наказав братові:
- Зривай плиту. Перенесемо.
Міномет перенесли в кімнату навпроти. Перетягли плетені кошики з мінами. Виламали вікно, що виходило на місто. Будапешт гудів, клекотав, охоплений від краю до краю пожежами.
Денис звично навів приціл. Хотів спуститися вниз відшукати Антоновича, щоб дізнатись, куди бити.
- Хіба ти сам не знаєш куди? - здивувався Роман.
- Ай правда.
Міни були трофейні, міни були їхні.
- Огонь! - скомандував сам собі Денис.
Перша міна посунулася в ствол.
За мить вона уже зашурхотіла в повітрі, віддаляючись.
Били, поки розпечена труба починала світитися в темноті.
- Ну як, Романе? - питався Денис брата, який подавав йому міни з кошика. - Жарко?
- За ніч фріців поменшає.
Давали трубі вичахнути і знову били, били, били…
