— Ви?.. — впізнав окопного агітатора Роман.
Олекса і Ганна занепокоєно стежили за зустріччю, як їм здавалось, незнайомих людей.
— Бережіться, — після напруженої паузи сказав хорунжий Іванові Варгуну. — Багато з тих, кого ви зрадили… завтра стануть героями. І їхні імена вигаптують на святих, корогвах!
Роман круто повернувся і вийшов з майстерні.
Возій притримав коней і озирнувся на дивну пасажирку, яка, відставши від воза, повільно йшла рівною дорогою між рядами високих тополь.
“Я не міг навіть уявити собі в ту хвилину, що пройшов мимо людини, котра краще, ніж будь-хто, відчула б мої страждання…” — пролунав у її вухах схвильований Романів голос.
Стефа нахмурилась і прискорила ходу, ніби ці рядки з листа нагадали їй щось важливе, сокровенне…
“Іван Варгун… У ньому я вбачав тільки агітатора-пацифіста… Хіба я був здатен зрозуміти різницю між пацифізмом і класовою солідарністю?.. В той час наші стежки круто розійшлися…”
Знову почався узвіз, і йти стало важче. Стефа взялася за край воза.
“А поряд з майстернею Олекси височів собор святого Юра. І хоча небагато води спливло після вересневого дня, коли ми присягали на соборній площі, проте дуже каламутна була та вода…”
…Глупої ночі в резиденції святоюрського владики перед митрополитом Андрієм низько схилився літній селянин.
— Що велів передати пан Коссак? — спитав владика, благословивши зв’язкового.
— Пан курінний сказали мені так… — докладно говорив селянин. — Коли ви, вуйку, йдете до Львова, то перекажіть нашому найсвятішому і заступникові, що новий загін січових стрільців уже прийняв присягу. Тільки замало в ньому хлопів.
Селянин напівобернувся до Йосипа Гродського, який нерухомо стояв за його спиною, і притишив голос:
— Пан курінний просять вас таємно присилати йому людей.
Зв’язковий знову низько вклонився, повертаючись усім корпусом за митрополитом, який пройшов до високого крісла, оздобленого тонким різьбленням.
— А ви хто? — Владика сів у крісло, розвернуте до каміна.
— Дмитро Горук я, — запобігливо відповів його екселенції селянин. — Із парафії отця духовного Єсафата Коцюловського. Перейшов фронт, бо у Львові в мене донька Ксеня. У пана адвоката кухаркою служить…
Йосип Гродський зробив нетерплячий жест, проте Дмитро Горук не помітив застороги митрополитового секретаря.
— Родичами переказала, що віддається за руського козака.
Гродський збентежено звів очі вгору. Приховуючи неприємне здивування, владика поцікавився з фальшивим співчуттям:
— І ви, Дмитре, дозволили?
— А як здибала файного чоловіка? Зять Єгор і в господа бога вірує, і все, що не каже, то втямити можна.
Йосип Гродський, який нечутно перейшов за крісло владики, спитав без інтонації:
— А ви… якої віри?
— Істинної, — перехрестився Горук. — Греко-католики ми…
Важку паузу перервав рівний, глибокий голос митрополита Андрія:
— Брате Йосип… передайте молодим моє благословення і золотий дукат.
— Красненько дякую, ваша святість, — засяяв селянин і нагнувся до руки владики, проте поцілувати перстень не встиг.
— Ходіть, чоловіче, з богом…
Коли Дмитро Горук, задкуючи до дверей, вийшов з кабінету, митрополит Андрій глухо протягнув:
— Та-ак… Голота приймає росіян, ніби вони й не чужинці…
Орест усе ще був непритомний. Стефа змочувала водою його запечені губи, витирала вологою серветкою обличчя.
За вікном проторохтів по бруківці віз, проскакав кавалерійський загін.
Нараз десь поряд гримнула пісня:
Стефа прислухалась, нерішуче глянула на брата — Орест марив у неспокійному сні. Рвучко піднялася, ступила до серванта, ривком розчинила дверцята, від чого забряжчав увесь посуд, взяла пляшку шампанського. Вийшла в коридор. Тут пісня гриміла ще голосніше і більш хвацько.
На кухні довкола столу, який очолював Дмитро Горук, сиділи підпилі козаки. Поруч з Горуком — молоді: Ксеня у фаті й козак Єгор, худорлявий хлопець з яскравою паперовою квіткою у петельці.
Стефа, стискаючи в руках шампанське, постояла в коридорі, потім ударила ногою двері на кухню. Пісня обірвалася на півслові… Всі збентежено втупились у хазяйку дому.
Ксеня злякано встала.
— Перепрошую, пані… — Кухарка, хвилюючись, бгала білосніжну фату. — Ми з церкви… Не гнівайтесь, ради бога…
Козак Єгор, який піднявся слідом за своєю нареченою, широко всміхнувся.
— Прошу к столу.
Притиснувши руки до серця, він низько вклонився. Кухарка Ксеня теж ніби переламалась навпіл у поклоні і пробелькотала: