надзвичайне. І я не помилився…”
Беркут підсунув стілець і сів навпроти хорунжого.
— А поки що… з допомогою австрійської контррозвідки ми врешті дізналися, що криївку з особистими архівами його екселенції виказав священик: консисторія відхилила його прохання про одруження, і він помстився владиці. Я написав його екселенції про те, як ви, друже Роман, хотіли підірвати себе разом з козаками…
Проводир бойовиків розгорнув листа з особистою печаткою митрополита.
— І одержав наказ із Петрограда, куди владика переїхав з дозволу Корейського. Митрополит захоплений вашою жертовністю. Більше того, він просить переправити до Петрограда вас, Войнаровича і Димана.
З радісним подивом Роман відкинувся на спинку стільця, його обличчя пожвавішало.
— Так що, друже Роман, вам знову доведеться мати справу із святоюрськими архівами.
На тиху львівську вуличку виїхала машина з закритим верхом, загальмувала біля чоловіка, який очікував на тротуарі, і з приглушеним гуркотом набрала швидкість.
Бармен Зенон легко вів машину, обираючи безлюдні вулиці. Першим заговорив пасажир — Іван Варгун:
— Австріяки нікого не знайшли з того списку, який їм передав Беркут.
Зенон усміхнувся і, злякавши перехожих різким сигналом, запитав:
— Як там наші, Іване?
— Кепсько… — посуворішав Варгун. — Австрійці всіх підозрілих кидають до концтабору Таллергоф. Щоночі катують, розстрілюють… Маєш новини, Зеноне?
— Від митрополита Андрія надійшло з Петрограда таємне послання.
— І що ж він пише?
— Про якісь архіви, що їх російська контррозвідка вивезла зі Львова.
— Святоюрські архіви? — насторожився Іван Варгун.
— До речі, — доповідав далі бармен, — уже кілька днів, як Роман, Диман та Войнарович зникли зі Львова.
Відповідаючи на німе запитання Варгуна, Зенон невпевнено припустив:
— Здається… перейшли фронт і подалися до владики в Петроград.
До вітальні багатого дому в Петрограді, де зупинився митрополит Андрій, зайшли сам владика, його секретар Йосип Гродський і Роман.
— Заздрю вам, — з м’якою доброзичливістю говорив митрополит. — Тиждень тому ви дихали повітрям нашої багатостраждальної вітчизни…
— Багатостраждальної?.. — вигукнув Роман і затнувся: секретар осудливо похитав головою, застерігаючи юнака від зайвої запальності. — Австрійці знущаються над нашим народом, як і раніше. Ми знову ошукані, ваша екселенціє.
— Ваша правда, мій друже… — Владика тяжко зітхнув, уникаючи погляду юнака, в якому палахкотіло пристрасне благання. — Хоча не завше австрійська монархія була нам мачухою.
— Але ж коли… — від хвилювання затнувся Роман. — Коли ми, нарешті… позбудемося Габсбургів?
— Ой, не просто все це, сину мій, — співчутливо, з трагічними нотками промовив митрополит Андрій. — Дуже не просто…
Він трохи повів головою в напрямку свого секретаря, що, як звикле, нечутно ходив за його спиною.
— А щодо вашого приїзду в Петроград… довіртеся досвідові і вмінню брата Йосипа.
Владика широко й велично перехрестив хорунжого й покинув вітальню. Гродський і Роман провели його преосвященство низькими поклонами.
Коли вони лишилися самі, секретар, за звичкою ступаючи по килиму, вкрадливо почав:
— Більшовики заявили, що, взявши владу, вони опублікують таємні угоди та інші документи. З кіл, близьких до Тимчасового уряду, ми дізналися, що анархісти готують розгром державного архіву. — Йосип Гродський наблизився до хорунжого, перейшов на шепіт:
— Ваше завдання…
Поверхи Державного архіву охопила паніка — стрілянина і крики лунали по всьому будинку.
Роман, Диман і Войнарович вбігли з чорного ходу, через дві приступки кинулись по дерев’яних сходах. Навстріч їм вискочив службовець архіву і тут-таки, схопившись за горло, впав на перила. Диман ще раз вистрілив у службовця і з розгону вибив вузенькі двері.
У темному приміщенні бойовики наткнулися на старого, який тоненькою папкою закрився від страшних відвідувачів. Войнарович вихопив у архіваріуса папку, кілька разів ударив нею його по щоках.
— Пригадайте, шановний… Влітку п’ятнадцятого року зі Львова привезли архіви…
Онімівши з жаху, старий судорожно ворушив губами. Роман і Диман металися серед стелажів, зазираючи у всі кутки.
Задихаючись у тісному комірі сорочки, за яку міцно вхопився Войнарович, архіваріус привів бойовиків у підвальні кімнати, тісно заставлені масивними полицями; майже непритомніючи, кволо махнув рукою на одну з темних щілин між рядами стелажів.
Войнарович відкинув старого до шафи і побіг за хорунжим і Диманом, котрі вже знайшли на полицях знайомі металеві ящички. Вони швидко перенесли архіви до виходу, потім перекинули видовжені каністри з бензином на підлогу і стелажі. Диман витер сірника. Вогонь з сичанням розповсюдився по підвалу, з усіх боків повалив їдучий дим.
Бойовики, розібравши ящички, квапливо протиснулись у двері. Роман раптом вернувся в підвал і, закинувши собі на шию безживні руки архіваріуса, якого корчило від кашлю, потягнув його до виходу.
Страшна злива, здавалося, погрожувала змити в рів стару сукновальню.
На мішках закрутився Диман, підставив долоню під краплі, які капали з почорнілої стелі, подивився на малесеньке віконце, що стало сліпуче-білим від блискавки, перечекав оглушливий гуркіт грому.
— Добре.
На лаві, поклавши голову на скрині з архівами, дрімав Роман. На ряднині витягнувся на весь зріст Войнарович.
— Злива, кажу, добре, — знову, ні до кого не звертаючись, заговорив Диман.
Хорунжий знехотя відірвався від ящиків, провів долонями по обличчю, проганяючи сон.
— Пощастить — перейдемо фронт… — вголос мріяв Диман. — А там і Львів.
