— Спадало. І інше теж… Кров січових стрільців, різня біля Успенської!..
— Тс-с-с… — насторожено скинувся Олекса. — Тихо… тихо, Романе.
Але юнак уже не міг не висловити те, що стало для нього трагедією:
— Вічне рабство у австрійців! Без своєї культури, мови!.. Знищення українців як нації!
— Кому ти ще казав про таємні архіви?
— Ні Орест, ні Стефа не повірили б, — з гіркотою промовив Роман. — А я… я не маю сили більше мовчати.
Відблиск свічки впав на мольберт: на портреті митрополит Андрій воссідав у важкому вбранні з хрестом у руці.
— Владика вже у Львові, — задумався художник, ніби долав гнітючі сумніви. — Люди мусять знати…
— Я боявся, що мені ніхто не повірить. Неначе впали мури і я лишився сам-один на пустирі…
— Стривай, — раптом перебив юнака Олекса. — Стривай, стривай, Романе… — Я досі не усвідомлював… Поглянь на портрет.
Вони повільно зійшлися біля портрета.
— Ти бачиш страх в очах владики? — Олекса помовчав, перевіряючи своє відчуття, яке здивувало й налякало його. — Цей страх… у його душі. Без нього портрет умирає…
Художник одвернувся від мольберта і з неприхованою тривогою попередив Романа:
— Ти зазіхнув на святая святих. Вони тобі цього не подарують.
У святоюрській резиденції митрополит Андрій і проводир бойовиків Беркут вислухали повідомлення Йосипа Гродського, котрий, як завжди, скрадливо ступав по товстому килиму у вітальні:
— Дружина художника, до якого ми були так прихильні… зізналася на сповіді, що Іван Варгун часто буває у них дома.
— Прикро… — задумливо протягнув владика. — Доведеться нагадати Олексі про його обов’язок перед святою церквою.
Секретар митрополита пройшовся по майстерні Олекси, розглядаючи картини на стінах. Художник із зацькованим виглядом готувався до найгіршого.
При вході, опустивши очі, застигли служки.
— Жодної картини во славу святої церкви і її мучеників, — нарешті зітхнувши, сказав Йосип Гродський. — Консисторія має всі підстави стягнути борг за майстерню… за всі роки.
— Ви добре знаєте, брате Йосип… що грошей у мене… немає, — важко вимовив Олекса.
Гродський скрушно розвів руками.
— За вами борг. Святий борг!
І подав знак служкам. Ті швидко розійшлися по майстерні і, підставляючи стільці й табуретки, почали знімати із стін картини.
Секретар владики із задоволенням відзначив, як приголомшив художника такий неймовірний кінець їхньої зустрічі, і, з незворушним виразом обличчя перебираючи чотки, перевів погляд за вікно, де в легенькому серпанку велично височів собор святого Юра…
Біля входу нечутно з’явилась Ганна, тихо ойкнула, побачивши, що картини її чоловіка звалено на підлозі, очі її стали незрячими, і світло відбилося в них, мов у чистому джерелі. Вона пройшла повз Йосипа Гродського, не звернувши уваги, що той простягнув їй руку для поцілунку, провела долонею по рамі з полотном, яку тримав застиглий від подиву служка.
— Ганно, голубонько… — ласкаво покликав Олекса.
Вона повернулась на рідний голоо і, стримуючи напади кашлю, пішла назустріч чоловікові, ніжно пригорнулась до нього й ледь чутно заспівала:
Олекса стиснув тендітні плечі дружини і, відчуваючи, як здригається все її тіло, вторував, немов заклинання:
Ганна простогнала, закашлялась, схопилася за груди і, слабо скрикнувши, відкинулася назад…
Дзвонили до вечірні.
Парадними сходами собору святого Юра піднімалися Йосип Гродський і Беркут. Секретар владики неголосно говорив:
— У місті з’явилися листівки з ленінським “Декретом про мир”. Люди збуджені. Священики й церковні старости повідомили, що Іван Варгун і його люди готують демонстрацію на підтримку російських більшовиків…
— Якщо я вас правильно зрозумів, брате Йосип… — поштиво почав Беркут.
— Запам’ятайте, Беркут, — застеріг Гродський, — вбивство вожаків під час мирної процесії може привести до революції. Але… якщо серед цього наброду з’явиться два-три фанатики…
Секретар владики взяв проводиря бойовиків під руку і заговорив майже пошепки.
Бамкання дзвонів, що закликали парафіян до вечірньої відправи, різко урвалось.
Гомін демонстрації і тисячоголосий спів “Вічного революціонера” заглушив усі сторонні звуки. На вулицях Львова юрби людей зливались у колону, перші лави якої вже вийшли на ратушну площу.
У мирному поході було багато жінок, дітей, інвалідів у полинялій солдатській формі… На чолі колони, поряд з робітником, який міцно тримав червоний прапор, йшов Іван Варгун.
З тротуарів, ховаючи очі в тіні парасольок, вуалей і крислатих капелюхів, злякано, вороже, презирливо дивились на львівський люд багаті городяни. З-за їхніх спин виринули Беркут, Диман і Войнарович, затесалися в юрбу й почали непомітно пробиратись до будинків на протилежному боці.
Роман встигав прочитувати нерівні написи на полотнищах — “Поверніть з окопів наших синів!”, “Миру, хліба!” Хорунжий стояв край тротуару, демонстранти мало не зачіпали його плечима; юнак не відступав до парасольок та фетрових капелюхів, але не наважувався й ступити крок уперед, єдиний крок уперед…
Роман уже помітив, як від колони відокремилось три чоловіки — він упізнав Беркута, Димана і Войнаровича. Бойовики ковзнули вздовж стіни будинку й сховалися в під’їзді.
