Серед такого руху, де кожда кождої хвилі могла сподіватися зміни своєї долі на гіршу, майже без вражіння здійснилося прочуття ляцької шляхтянки. Всі її товаришки дивилися якось безучасно на те, як її одягали.
Всі вже знали, що приїхав старий, знемощілий баша. Настуня при пращанню шепнула їй на потіху:
— Він купує тебе не для себе, а на дар для когось. Може, й молодому мужчині дістанешся.
— Ой ні, — відповіла жертва. — Він уже над гробом і в нікого ласки не запопадає. Для себе купить мене! А може жити ще довго…
З’явилися і вірменин, і старий Ібрагім та й разом з генуенцем прийшли, ще раз упімнули свою жертву, щоб старалася сподобатися старому баші.
— Бо інакше буде дуже зле, — сказали їй торговці, щоб залякати й інших.
Нещасна жертва, пам’ятаючи попередні знущання, зараз піднесла голову й почала крізь сльози кидати огнисті погляди та живо рухатися так, як її вчили. За годину їхала в критій колясі зі старим трупом до пристані як його власність.
Настуня з жалем пращала очима свою землячку, бо сама не знала, що з нею буде завтра.
— Бідна Ванда Вєлєжинська вже має чоловіка, — шепнула Настуня до своєї товаришки Кляри. Та не відповіла ні словечка, така була стурбована.
Кляру призначили в оден ряд з Настунею — не відомо куди…
ІІІ
Генуенець, Ібрагім і вірменин ходили по огороді й над чимсь радили. Невольниці з запертим віддихом слідили з вікон кождий їх рух, кождий вираз їх облич. Знали, що ті торговці рішають тепер про їх долю, але не знали, що рішать.
Ще того вечера повідомили їх, що завтра рано повезуть на продаж цілу школу. Куди, не сказав ніхто. Але всі додумувалися, що морем і правдоподібно в Царгород, бо там найбільший попит. Сам Ібрагім повезе їх, оповідали. Все одно — опиняться на авретбазарі.[23] Се знали.
Настуня не спала майже цілу ніч. Не спали й її товаришки. Споминали минувшість, вгадували будучність.
Раннім ранком принесли їм гарні одяги й наказали старанно одягнутися. Недовго тривало — і цілу школу рядами поведено до пристані та човнами перевезено на велику галеру. Доглядав їх чемно старий Ібрагім і то разом з вірменином. Настуня згадала перші хвилі свого полону. Оба були ласкаві для своїх жертв. Очевидно, не знали ще, де котра з них попаде і чи не пригодиться коли в життю. З обома торговцями їхав також брат генуенця.
Галера довго стояла. Мабуть, ждала ще на когось. Рушила щойно під вечір.
Настуня з жалем подивилася на місто й будівлю, де пережила стільки нових для неї думок, мрій і почувань.
Якийсь холодний сутінок клав свої ніжні пальці на тихі води моря, на його легкі хвилі й на заплакані очі молодих невольниць.
Яка доля ждала кожду з них? Одну ждала лучша, другу гірша — аж до страшних домів розкоші у Смирні та Дамаску, в Марокку й Самарканді… Але болю душ не можна порівняти. І тому однаково клав свої ніжні пальці вечірній сутінок на заплакані очі невольниць. Нараз — невольниці сумно заспівали на пращання… Заспівали, як птиці заскиглили… Береги Криму і страшний город Кафу з жалем пращали. Така вже вдача людей: вони жалують того, що було, хоч воно було б недобре, бо бояться того, що буде — невідомого.
Хоч вони були дуже втомлені, бо не спали минувшої ночі, але й сеї заснути не могли. А як темна ніч покрила чорним оксамитом безмежну поверхню моря, жах почав ходити по чорній галері і не дав заснути ні везеним на торг невольницям, ні їх властителям. Оповідали собі про напади морських розбишак, про страшного Хайреддіна з рудою бородою, котрий не шанує навіть галер високих достойників. Оповідали про чайки козацькі, що несподівано нападають на морю й підпалюють турецькі галери.
Настуня мріла про такий напад, хоч дуже боялася вогню на воді.
А як північ наспіла і небо та Чорне море стали чорні, мов найчорнійший оксамит, і ні одна зірка не блистіла на небеснім зводі, — побачили бідні невольниці, як далеко-далеко засвітили на морі три червоні огні. Вони скоро зближалися. Неспокій запанував на галері торговців.
Хто се може надпливати?
В тих часах моря були рівно небезпечні, як сухопутні шляхи.
Неспокій перейшов у тривогу, бо вже виразно видніли таємничі судна — не то купецькі, не то воєнні. Нараз пронісся по галері шепіт:
— То пливе Хайреддін з рудою бородою!
Хто шептав? Всі шептали. Хто зачав? Вони не знали. Але ні одна душа не сумнівалася, що надпливає Хайреддін, «пострах п’яти морів» — від Альгіру по Аден, від Кафи по Каїро, скрізь страшний і скрізь присутній… Жах спараліжував усякий рух на галері торговців. А три темні судна Хайреддіна, найстрашнішого пірата тих часів, щораз ближче світили червоними огнями. У світлі їх Чорне море ставало ще чорніше. І якась тяжка задуха лягла на воздух, і на воду, і на серця всіх людей на галері, — така тяжка, якби духи всіх помордованих грізним султаном Селімом хмарами летіли зі всіх усюдів на суд справедливого Аллага. Навіть невольниці, котрі нічого не могли стратити, відчували, що може бути ще гірша доля від тої, яку мали: попасти в руки закам’янілих злочинців як добича, жеребом тягнена.
А темні судна Хайреддіна підпливали все ближче і ближче. Вже на них виразно видніли чорні тула гармат і блискучі гаківниці і залізні драбини з гаками, які розбишаки перекидали на купецькі кораблі і так діставалися на них з мечами в руках і ножами в зубах. Онде стояли вони довгими рядами, ждучи наказу ватажка.
Галера торговців стала — як курка, на котру налітають шуліки. А на однім з піратських суден вийшов з каюти Хайреддін з рудою бородою, пострах всіх людей, що плили морськими шляхами, без ріжниці віроісповідань. Обличчя опришка було порізане глибокими близнами. Крізь легкий прозрачний кафтан з червоного шовку видніла сталева кольчуга. За поясом мав два острі ятагани, при боці криву шаблю, в руці звичайну палицю-кавулю. Бороду мав руду, аж червону, немов помальовану.
Настя на той вид зачала тихо тремтячими устами шептати псалом:
— Помилуй мя, Боже, по великій милості твоїй і по множеству щедрот твоїх…
Кляра, на всім тілі дрожачи, шептала до Настуні:
— Зараз буде напад…
Хайреддін глумливо й уперто вдивлявся в галеру торговців, не кажучи ні слова. Над його головою помалу підносили червене полотно на двох жердках. На нім звичайно видніло одно-одиноке слово: «Піддайтеся!»
Але тепер на велике здивування всіх, що вліпили очі в полотно, був більший надпис: «Десять днів і десять ночей не беру добичі ні на морі ні на суші ні від мослемів ні від нессараг, відколи вуха мої вчули вістку, що на престол мослемів вступив десятий падишах Османів».
