нищить усе кругом. Так, серце в грудях Настуні билося живіше. Перший раз у житті відчула якийсь небувалий у неї внутрішній неспокій. І вся перемінилася в слух. І здавалося їй, що вона очікує співу соловейка і що він ось-ось затьохкає в парку…
Довго чекала.
Нарешті здалека зашелестіли кроки по килимах кімнат. Настя відчинила двері й махінально оперла знов руку на залізній ґраті вікна, в котре заглядали розцвілі цвіти білого ясмину.
Не дивилася на молодого султана.
Тільки раз, оден раз.
Султан став.
Так… Перед нею став і стояв у блиску місячного світла, у всій красі і молодості своїй, первородний син і правний наслідник Селіма Грізного, — Сулейман Величавий, — пан Царгорода і Єрусалима, Смирни і Дамаска і сім сот міст багатих Сходу і Заходу, десятий і найбільший падишах Османів, халіф всіх мусульманів, володар трьох частей світу, цар п’ятьох морів і гір Балкану, Кавказу й Лівану, і чудних рожевих долин здовж Маріци, і страшних шляхів на степах України, могутній сторож святих міст в пустині Мекки і Медини і гробу Пророка, пострах всіх християнських народів Європи і повелитель найбільших сил світу, що міцно стояли над тихим Дунаєм, над Дніпром широким, над Євфратом і Тигром, над синім і білим Нілом…
Ноги під нею задрижали.
Але свідомість мала майже ясну. Він був прекрасно одягнений, — стрункий і високий. Мав чорні як терен, блискучі, трохи зачервонілі очі, сильне чоло, матово-бліде обличчя лагідного виразу, тонкий, орлиний ніс, вузькі уста й завзяття біля них. Спокій і розум блистіли з карих очей його. На дорогій темній котарі біля дверей одаліски виразно відбивала висока постать його.
Стефан Дропан зі Львова був кращий, бо не такий поважний. Та сей був молодший від Стефана. Така молодість била від нього, що не могла собі уявити, як він міг би стати старцем з білою бородою і зморщеним обличчям, якого їй описував у Кафі учитель Абдуллаг. Се видалось їй просто неможливим.
Спустила очі вниз і ручку зняла з залізної ґрати… Чула, як обкинув її поглядом згори додолу, мов жаром обсипав. Збентежилася так, аж кров їй підійшла до личка. Засоромилася того, що її невільницький одяг закривав красу її тіла. За хвилинку виринув у неї ще більший страх на думку, що скаже її пані на те, що султан так довго задержався тут…
Мимохіть підвела вії та благаючим поглядом показала султанові двері своєї пані, немов прохаючи, щоби скорше йшов туди. І знов спустила свої сині очі.
Але чи султана Сулеймана задержав білий квіт ясмину, що заглядав у вікно, чи білолиций місяць, що пронизував пахучі листочки ясмину, чи біле, як ясмин, личенько Настуні, чи її переляк — досить, що султан не відходив; стояв, вдивляючись у неї, як в образ. За хвилю запитав:
— Я тебе ще ніколи не бачив?
— Ні, — відповіла тихо, ледве чутно, не підводячи очей.
— Як довго ти тут?
В тій хвилі відчинилися двері сусідньої кімнати й виглянула султанська одаліска з розгніваним обличчям.
Султан рухом руки дав їй знак, щоб зачинила двері. Вона на одну мить спізнилася виконати наказ, на мить, якої треба, щоб кинути гнівним поглядом на свою служницю як суперницю. В ту мить молодий Сулейман обхопив поглядом обидві жінки. І сказав до Насті, збираючись до відходу:
— Ти підеш за мною!
Зовсім збентежена, глянула Настуня на свій одяг і на свою паню. А та стояла мов громом ражена. Настя махінально пішла за Сулейманом. Ідучи, чула на собі погляди своєї пані. А в дальших кімнатах і своїх товаришок, що кололи її завистю, мов затроєними стрілами.
II
Не пам’ятала, як і куди йшла і як опинилася в невеличкім наріжнім будуарі гарему, де в заґратовані вікна заглядав синій, міцно пахучий боз.
Серце в її грудях билося так сильно, що сперла знов руку на ґрату вікна.
Молодий Сулейман підійшов до неї і, взявши її за руку, повторив своє питання:
— Як довго ти тут?
— Три тижні, — відповіла майже нечутно. А груди її так хвилювали, що запримітив се султан і сказав:
— Ти чого така перелякана?
— Я не перелякана, тільки не знаю, як тепер покажуся на очі своїй пані, якій я мимохіть перебила твій прихід.
Забула з перестраху додати який-небудь титул, належний володареві Османів. Говорила просто через «ти» і «твій». Він, очевидно, взяв се на рахунок незнання мови і звичаїв.
— Ти зовсім не потребуєш показуватися їй на очі, — відповів, усміхаючись.
— Чи ж не так само зле буде мені тепер у кождої з твоїх жінок? — замітила дуже тихо. Султан весело засміявся і сказав:
— Ти, бачу, не знаєш, що котру жінку чи дівчину султан раз діткне, її відокремлюють і дають їй окремих невольниць і євнухів.
Зрозуміла. Мов лискавиці, осліпили її на мить нові, зовсім несподівані вигляди.
Хвилину билася з думками й відповіла, вся спаленіла від сорому:
— Мусульманам Коран забороняє насилувати невольниць проти волі їх…
Молодий Сулейман споважнів. Пустив її руку і здивований запитав з притиском на кожнім слові:
— Ти знаєш Коран?
