— Знаю, — відповіла вже трошки сміліше. — І знаю, що Коран у багатьох місцях поручає як богоугодне діло освободжування невольниць, а передовсім лагідність і доброту супроти них. І знаю, що ти наймогутніший сторож і виконавець приписів Пророка, — додала, незначно підводячи очі на молодого султана Османів.
— Хто вчив тебе Корану? — запитав.
— Побожний учитель Абдуллаг, у Кафі, в школі невольниць. Нехай Аллаг Акбар дасть йому много добрих літ!
— Він добре вчив тебе.
Обоє дивилися на себе, якби відкрили в сій палаті щось зовсім несподіване. Вона не сподівалася ніколи, що буде мати нагоду в чотири очі говорити з могутнім падишахом і може випросити у нього свобідний поворот до рідного краю. Чула всіми нервами, що ся молода людина здібна до благородних учинків. І вже ввижався їй у далекій мрії рідний Рогатин, і церковця Св. Духа, і сад біля неї, і луги над Липою, і великі стави, і білий шлях до Львова… Аж покрасніла від мрії, як сніжний квіт калини, сонцем закрашений.
А він не сподівався, що між невольницями одної зі своїх одалісок зустріне чужинку, яка кепською мовою, але зовсім влучно говоритиме про Коран і не схоче відразу кинутися йому до ніг — йому, наймогутнішому з султанів! Здавалося йому, що в її так скромно спущених оченятах замигтів відблиск гніву. На одну мить.
На хвилинку забушував також у нім гнів. Особливо вразило його слово про «насилування». Хотів їй сказати, що не має ще ніякої підстави говорити ані навіть думати про се. Але вчас зміркував, що такий висказ може зразити безборонну невольницю та замурувати їй уста. І перемогла в нім цікавість молодої людини, як дальше розвинеться розмова з сею невольницею, і успокоювало його гнів її признання, що він наймогутніший сторож святої читанки Пророка.
Взяв її знов за руку і сказав:
— Чи ти віриш у Пророка?
— Я християнка, — відповіла виминаючо, але доволі виразно.
Усміхнувся, думаючи, що вже має перевагу над нею.
— І як же ти можеш поклик уватися на читанк у Пророка, коли не віриш у нього?
— Але ти віриш, — відповіла так природно й весело, що роззброїла його. — А ти тут рішаєш, не я, — додала.
— Та й розумна ж ти! — сказав здивований Сулейман. — А відки ти родом, як називаєшся і як сюди попала?
Скромно спустилася очі й відповіла тихо:
— Я з Червоної Руси. Твої люде називають мене Роксоляна Хуррем.[34] Татари вивезли мене силою з дому батьків, в день вінчання мого. І продали мене як невольницю, раз у Криму, а раз тут, на Авретбазарі.
— Ти була вже жінкою другого? — запитав.
— Ні, — відповіла. — В сам день вінчання вивезли мене.
Молодий Сулейман хвилину боровся зі собою. Потім взяв її за обидві ручки, подивився в очі й запитав:
— А чи ти по своїй волі лишилася б тут, якби я прирік взяти тебе до свого гарему на правах одаліски?
— Ти не зробиш сього, — відповіла.
— Чому?
— По-перше, тому, що я християнка.
— А по-друге?
— По-друге, тому, що я тільки яко служниця слухняна…
Засміявся і сказав:
— По-перше, ти і яко служниця не зовсім слухняна!
— А по-друге? — запитала.
— По-друге, говори ти по-третє, бо не скінчила.
— Скінчу! Отож, по-третє, я думаю, що тільки тоді можна віддаватися мужчині, коли його любиться…
Молодий султан знав, що в цілій величезній державі його нема ні одного дому, ні одного роду мослемів, з котрого найкраща дівчина не впала б йому до ніг, якби лиш проявив охоту взяти її до свого гарему. Він дуже здивувався, що тут, одна з його служниць, — ба, невольниця! — може мати такі думки… «Що за диво?» — подумав.
— Значить, тобі треба сподобатися? — запитав напів з глумом, який одначе щораз більше перемагала цікавість.
— Так, — відповіла наївно.
— І як же можна тобі сподобатися? — питав з іще виразнішим глумом. Одначе рівночасно чув у глибині душі, що ся дивно відважна дівчина зачинає його дуже інтересувати.
А вона спокійно відповіла:
— Подобається мені тільки такий мужчина, який не думає, що має право й може зі мною робити, що хоче…
— А чи ти знаєш, що я міг би за такі слова взяти тебе силою до свого гарему як невольницю?
— І мав би тільки невольницю…
— Розумію. А як жінка ти хотіла б, щоби твоїй волі підлягали всі палати мої. Правда?
— Ні, — відповіла щиро, як дитина. — Не тільки палати, але й уся твоя земля — від тихого Дунаю до Базри і Багдаду, і до кам’яних могил фараонів, і по найдальші стійки твоїх військ у пустинях. І не тільки земля, але й води, по котрих бушують розбишацькі судна рудого Хайреддіна.
Молодий падишах підняв голову, як лев, котрому на могутню гриву хоче сісти легка пташина. Так до нього не говорив ще ніхто!
Був у найвищій мірі здивований і — роззброєний. Тінь твердости зовсім щезла довкруги його уст. Велике зацікавлення сею молодою дівчиною, що так основно ріжнилася від усіх жінок в його гаремі, перемогло в нім усі інші почування. Пустив знов її руки і почав поводитися як супроти дівчини з найповажнішого дому.
