Silberbluten im dunklen Zeit —
Sternenfunkelnder Garten.
Deine Augen lauschen erhellt:
Wollen Wunder erwarten.
Hinter Baumen glanzt ein Gold,
Іst ein Kammerfensterlein:
Mogen dort die Wunder sein,
Die zu Dir gewollt?…
Опустивши палату, почулася молода невольниця свобідніша у великім парку, що доходив аж до моря Мармара. Розуміла, що тепер розіграється гра, яка вирішить те, чи вона лишиться невольницею, чи стане наймогутнішою царицею світу.
Тиша панувала у величавім парку падишаха. Чудова тиша ночі в Дері-Сеадеті. Понад верхами столітніх дерев сунув тихо місяць по синьому небі у безмежну даль. І ясно світила молочна дорога, що виглядала мов срібний шаль, тканий з міліонів розсипаних перлів і святоіванських мушок-світляників.
Молода Ель Хуррем зітхнула до неба, до Матінки Бога, Воротарниці. Іще раз, останній, згадала свободу. Згадала 14 великих брам Стамбула й вибирала в душі, якою хотіла б ви їхати в рідний край. Сімома виходять війська падишаха: вони для звичайних людей зачинені. А для неї — замикалося в уяві і сім останніх брам Царгорода… Глянула на квіти і на кращий від квітів одяг, який мала на собі. Та й відчула, перший раз відчула — порив вдячности для молодого Сулеймана.
Зірвала пук ясминів з куща, котрий минали, і дала його молодому товаришеві прогульки. Та промовила тихо:
— Хочу подякувати тобі за новий одяг. Він такий гарний!.. А се так приємно, хоч на короткий час, — мати гарний одяг…
— Чому на короткий час? — запитав, подякувавши поглядом за квіти.
— Бо я невольниця. Невольницю вдягають і роздягають по волі її пана…
Засміялася так природно й весело, якби хотіла сказати: «Але я приготована на се! Мені властиво все одно, як це скінчиться…» Та не було се все одно молодому Сулейману.
Він відхилив її плащ і взяв за руку. По хвилі запитав:
— Скажи мені, Ель Хуррем, що ти робила б, якби сповнилося твоє бажання і твоїй волі підлягала би вся моя земля від тихого Дунаю до Базри і Багдада, до кам’яних могил фараонів і до найдальших стійок моїх військ у пустинях…
Втягав запах зачарованих ясминів, як найсолодший нектар, і пам’ятав кожде слово її бажання з першої розмови.
— Я перед тим просила б о зломання одного приречення…
Знав, про що говорить. Але не хотів навіть допустити до розмови про се і сказав:
— Які ж дивні ті жінки! Приречення мужчини не ломлять!
Подумала хвилю і сказала:
— Я будувала б, багато будувала б!
— Що ж ти будувала б? — запитав з тим більшим зацікавленням, що досі ні одна з його жінок не висказала подібного бажання.
Відповіла поважно, але так приязно, якби вже просила його дати фонди на ті будови:
— Наперед збудувала б я велику імарет.[40] Бо не можу думати про те, як убогі ходять голодні й не мають ні чим, ні де заспокоїти голоду свого.
Став здивований. Вона виростала в його очах на дійсну султанку.
— А потому? — запитав.
— Потому казала б я збудувати велику дарешшіфу.[41]
— Дуже гарно, Ель Хуррем! А потому?
— А потому каравансерай для подорожніх і чужинців…
Останнє слово виповіла майже нечутно. Але тим краще увійшло воно в душу великого султана. Був захоплений.
— Ти маєш не тільки великий розум, але й дуже добре серце, що не забуваєш людей з країни, з котрої походиш. І що ж ти будувала б далі? Султанська скарбниця ще тим не дуже була б нарушена, — додав з веселістю в очах.
— Дальше збудувала б я великий гамам,[42] бо не можу дивитися на бруд людей.
— Ти маєш всесторонньо гарну душу, моя дорога, — сказав Сулейман. — Будуй дальше! Тобі варто віддати скарбницю, бо думаєш про обов’язки султана.
— І ще збудувала б я багато мекбетів…[43]
— Гарно! Що ще?
— І ще дуже велику кітабхане…[44]
— Чудово! Того я сподівався по тобі… А скажи, на котру з тих річей ужила б ти найбільше грошей?
Подумала і відповіла:
— Про се я ще не говорила.
— Так? — запитав, зацікавлений. — Отож на що?
Думав, що вона заговорить тепер про новий, величавий мечет. Але по хвилі зміркував, що вона як християнка не скаже сього.
