Так вірив побожний Абдуллаг і так учив високу ученицю свою, гарну і розумну султанку Роксоляну.
Помалу пізнавала вона 70 сект ісламу з ріжними-преріжними науками. Та се не вдоволяло її. Зачала вчитися мов ріжних народів, щоб бути товмачем для свого мужа, коли приходили посли з країни нессараг. Скоро піймала чужі мови, бо дуже прикладалася до науки, — щоб убити внутрішній неспокій і почуття опущення. Часом до її мозку немов ковтали згірдні думки і слова народних пісень про потурнаків, котрі виреклися своєї віри для панства і лакімства. Тоді тим дужче бралася до праці.
А в її серденьку все дрижав сумнів, чи добре зробила, що на своїй дивній стежині скинула маленький хрестик материнський…
І скоро минав час, невидимий та найсильніший твір невидимого Бога.
В день святої ночі Кадр,[61] у котрій зіслано Коран з неба, зголосився в сераю блукаючий дервіш.[62] Сиве волосся його спадало аж до стіп, а необтинані нігті виглядали, як пазурі орла, а хід його був до танцю подібний.
Не хотів сказати ні свого імени, ні походження, а на всі питання відповідав:
— Маю об’явлення для падишаха! Його допустили до султана. Вступивши в кімнату, приложив руку до серця й до чола і сказав:
— Коли одна з жінок падишаха породить сина в річницю здобуття Стамбула, в день, що вертає щороку,[63] то син той матиме інакше значіння, ніж усі інші діти султанської крови, відколи править царський рід Османів!..
— Добре чи зле? — запитав занепокоєний Сулейман.
— Се знає Аллаг і Пророк його Магомет!
Не ждучи подяки, приложив руку до чола й до серця і вийшов. А йдучи коридорами ходом, до танцю подібним, голосно голосив об’явлення своє:
— Коли одна з жінок падишаха породить сина в річницю здобуття Стамбула, в день, що вертає щороку, то син той матиме інакше значіння, ніж усі інші діти султанської крови, відколи править царський рід Османів!..
Сі слова потрясли султанським сераєм і звернули увагу на Роксоляну Хуррем. Бо тільки вона могла бути при надії.
В цілім сераю знали, що від вінчання падишах Османів ще не був у кімнатах ніякої іншої жінки.
З найбільшим напруженням очікувано предсказаного дня. А як настав той час, потряс біль породу лоном Роксоляни і вона породила сина в найбільший день Османської держави.
Як прийшла з болю до себе, зажадала води. А як подали їй, наказала невольницям опустити кімнату.
Довго вдивлялася в першу дитину свою. Зболілий мозок її працював, мов у гарячці. Хотіла пригадати собі щось і не могла. Нараз бліде обличчя її легко покрасніло, уста відкрилися і прошепотіли: «… Призри ныне, Господи Боже, на тварь твою і благослови, і освяти воду сію, і даждь єй благодать избавленія і благословеніє Іорданово…»
Оглянулася на всі сторони, чи хто не підглядає її, та знов вдивилася в свою дитину.
Не могла з великої втоми пригадати собі дальших слів святої молитви, яку не раз чула з уст батька, а якою впроваджується дитинку в християнську сем’ю. Знала тільки, що в молитві говориться дальше про воду як істочник нетління, неприступний противним силам. Думкою спочала на тих словах, що виринали з забуття в її мозку, як на зеленім гіллі спочивала голубиця, вислана Ноєм з ковчега по потопі. Напрасним рухом руки зачерпнула води й, обливаючи сина свого первородного, промовила тихо:
— «Крещается рабъ Божій Стефанъ въ имя Отца, и Сына, и Святаго Духа, Аминь…»
Перед її очима стояв перший любчик її Стефан. І його іменем охрестила сина свого з султанського роду Османів.
Рівночасно зробила над дитиною тричі знак святого хреста.
Відітхнула так сильно, якби скінчила дуже важку працю. Здавалося їй, що від того її віддиху захиталася занавіса біля дверей. Втомлена до краю впала на шовкові подушки, бліда, але вдоволена.
Пригадувала собі, як добре чулася колись у кривавім блеску віри в хресне дерево терпіння. Навіть як невольниця не відчувала в тій вірі такого неспокою, як тепер, коли має все, чого душа і тіло забажають. Розуміла, що втратила скарб, з яким не дасться порівняти ніякий з земних скарбів. І хотіла бодай для свого сина зберегти той скарб, впровадити його в посідання того, що сама стратила.
Зразу уважала свій учинок чимсь зовсім звичайним і природним, чимсь таким, що належалося їй дати, а синові взяти як спадщину. Щойно по якімсь часі блиснуло їй у думці, що в сій палаті не було ще ніколи хрещеного султанського сина!
Страх перед мужем обхопив її. Зразу легкий, опісля дужчий. Перед ним і перед усім тим чужим оточенням, в яке попала. Але разом з тим страхом вродилася в ній дивна приємність, якесь миле почування таємниці, яка лучила її в думці зі сином. О, відтепер не чулася вже самотня в сій палаті, навіть як не було б у ній мужа! Мала сина, свого сина!
Крім інстинктової прихильности до плоду свого лона, пробудилася в ній також ідеальна, майже містична любов до дитини, що оточила її, як золотистий янтар оточує мурашку.
Напів у гарячці чула, як до кімнати входив падишах, як тихо підступив до її ложа, як присів біля нього і ніжними словами говорив щось до неї. Вона держалася його руки і щось говорила до нього. Говорила про сина і про те, що свято його обрізання мусить бути дуже велике та що на нім мусить бути могутній володар з її країв…
Султан усміхався ласкаво й успокоював її, що запросить наймогутнішого з сусідів.
II
Сулейман додержав слова.
Крім звичайних запрошень, до намісників і вельможів вислав сим разом також запрошення до великого венецького дожі Андрія Грітті. Турецький посол, весь одягнений у золото, впроваджений 12 членами Великої Ради на заседання венецького сенату, заповів свято обрізання первородного сина Роксоляни й запросив дожу як гостя до Стамбула. Старенький дожа оправдався своїм віком і далекою дорогою, але прирік вислати окреме почесне посольство під проводом свого найстаршого сина.[64]
В означений день зачалося свято обрізання Стефана.
Був гарячий ранок, коли Сулейман з усім своїм двором доїздив до гіпподрому. На його північній часті, біля Мехтерхане, де стояла музика, піднімався великий трон на лазурових стовпах, під золотим балдахіном, весь покритий найдорожчими матеріями. Кругом пишалися чудові намети найріжніших красок. А як султан доїздів до Арслянхане,[65] підійшли до нього пішки з великой почестю два везири, Аяс-баша й Касім-баша. На середині гіпподрому привітав його великий везир Агмед-баша в оточенні всіх агів і беглербегів. Пішки товаришили султанові, що сам-оден їхав на коні, аж до престола, котрий стояв між здобутими тронами й наметами ріжних володарів, перевищаючи їх своїм блеском. Під оглушаючий звук музики Сулейман сів на престол, а світські і духовні достойники
