царство йому небесне, якийсь довг лишив і мені не сказав. Йду ні мертва ні жива. Виходжу до них, прошу їх сідати, а сама аж трясуся зі страху: бо ану ж зо сто золотих схочуть, гадаю. І відки я бідна возьму для них таку суму?
— Як же вони зачали?
— Та сіли й оден на другого подивився, і старший з них зачав: «Ми до вас, — каже, — з одною справою, пані…» Певно, за гроші, гадаю і ледво вимовити можу: «Прошу, кажіть!» А він каже так: «Ви вже, може, чули, що ваша донька живе і великою панею в Туреччині стала», — «Та чула я, — кажу, — всяке говорять люде, а Бог оден знає напевно, де вона та й що з нею діється, та й чи вона ще є на світі». І сльози мені закрутилися в очах.
— А вони що?
— А оден каже: «Наші, жидівські купці зі Львова були там, де є ваша донька, — каже. — І виділи її, — каже, — на свої очі, — каже, — як іде з палати, таки з палати, — каже, — шістьма кіньми їде, — каже. — І в золотій кареті, — каже!» А я як не бухну плачем!
— Та чого, мамуньцю?
— Бо вже й жиди, гадаю, аж додому з кпинами приходять… Та й кажу до них: «І не сором вам, старим, поважним людям, насміватися над бідною вдовою, що й без того з горя не бачить, куди ходить?»
— А вони що?
— А оден з них каже: «Ну, ну, то ви, їмость, — каже, — мудро думаєте, — каже, — як гадаєте, що ми ніякої ліпшої роботи не мали та й з Перемишля аж сюди до вас умисно їхали, щоб насміятися над вами… Добрий інтерес, нема що казати», — каже. Се мене спам’ятало та й кажу до них: «Не дивуйтеся, люде, що я вам таке сказала, та й будьте вибачні, бо мені вже так докучають ріжні люде, що сама не знаю, що говорю». А вони кажуть: «Ми на тім нічого не стратили, не маємо вам що вибачати. Ви нас і не образили. Але вислухайте нас до кінця, ми за то нічого не хочемо».
— Та хоч би ви що й хотіли, то не дістанете, бо нічого не маю, — кажу.
— Ми знаємо. Відки у вдови по чеснім священику маєтки? Та й ще по такім, що хорував! Ми всьо знаємо, бо нам люде казали.
Я відітхнула, що вже ніяких грошей не схочуть, і питаю:
— А говорили ті ваші знакомі купці з моєю донькою? А вони кажуть:
— Ви гадаєте, що до неї то так легко доступити, як до вас, їмость, — лиш хвіртку в плоті відчинити та й, як нема близько пса, просто йди до кухні й запитай, чи їмость вдома. Ну, ну, якби там так було, то вже половина наших жидів зі Львова, і з Рогатина, і з Перемишля, і з Самбора не тільки говорили би з вашою дочкою, але й не оден добрий інтерес міг би там зробити. Такий інтерес, як мід! Але там замість плота високі мури, замість хвіртки залізна брама, і то не одна, а замість пса войсько стоїть, і ані не рушиться з місця! Нема куда зайти і запитати, чи донька нашої їмости вдома. А якби хто такий знайшовся, що впав би на голову і питав коло брами, то так би йому всипали, що вже більше за ніким не міг би питати, чи вдома, чи не вдома.
— А чого ж ви в мене хочете? — питаю. А сама гадаю, що коли то навіть ти, Настуню, то в добрі клямки тебе там взяли. А вони кажуть:
— Помалу, їмость, зараз почуєте. Всьо вам скажемо. Таже ми на те прийшли. А чому не питаєте, як ваша донька виглядає? Та вже по тім можете пізнати, чи її наші виділи, чи не виділи.
— Ну, а як же вона виглядає? — кажу.
— Файна, дуже файна! Біла, золоте волосся, сині очі, подовгасте лице, малі руки, як у дитини, і добре серце має, бо як їде, то не минає ніяких бідних, навіть наших, жидівських, хоч ми інша віра.
— Сама роздає милостиню? — питаю.
— Ви хотіли, аби вона сама виходила з повозу і роздавала гроші? Ну, ну, там уже є такі коло неї, що роздають і мають, що роздавати. Коби вона лише стала або не дуже борзо їхала, то турки, чи не турки, весь нарід тельмом біжить: то по запомогу, то по справедливість, як кому де кривда діється, всьо одно, в якім краю. То так її карету письмами закидають, якби сніг на дворі падав, — каже. — А її слуги, — каже, — всі письма збирають, бо такий уже наказ мають, — каже.
— Та й що вона з тими письмами робить? — питаю.
— Що робить? Вона сама не робить, бо там коло неї вже такі є, що роблять. Найменше письмо, навіть подерте, — каже, — розглядають і потому кожду справу розбирають, — каже. — І з-під землі винного добувають, — каже, — а невинному допоможуть, — каже, — аби не знати де був, чи оден, чи другий, — каже.
— Ну, а як такий, що провинився, втече в інший край? — питаю.
— Ну, ну, — каже. — Ви гадаєте, — каже, — що султан послів не має, — каже. — А де турецький посол приїде, то так всі коло него скачуть, як от ми, жиди, коло свого рабіна. Ще гірше, — каже, — бо ми свого рабіна шануємо, — каже, — а турецького посла в інших краях, як огню бояться, — каже.
— Та чого так дуже бояться? — питаю. А сама вже боюся. А купець каже:
— Ви, як дитина, питаєте, — каже. — Та чи нема чого боятися, — каже, — як за тим послом, — каже, — коли йому не вгодити чого хоче, турецьке войсько йде, і тяжкі гармати везе, і міста розбиває, і села з огнем пускає, а всьо бере. А яничари, гадаєте, ніби на зальоти приходять? Ну, ну, добре нема чого боятися!
— То моя донька, — питаю, — таке слово має?
— Слово, кажете? Вона силу має, якої ще світ не видав, — каже. — Що хоче, то робить, — каже.
— Ну, а як чоловік її, — питаю, — чогось іншого хоче? А жид каже:
— Коли він того самого хоче, чого вона хоче, і то вже всі знають, — каже. — Ніби ви не розумієте, як то є?
— Але, — кажу їм, — чи одна так може виглядати, як моя дочка?
А вони кажуть:
— О, розумно кажете, їмость! І якраз тому ми до вас приїхали, щоб ви могли напевно сказати, чи то ваша дочка, чи не ваша.
А я їм на те кажу:
— Та як же ж я вам можу відси сказати, — кажу, — чи там сидить моя дочка, чи не моя?
А вони на те:
— Розумне слово кажете, їмость! Відси не годна навіть рідна мати пізнати. Але треба туди поїхати й подивитися.
— Туди?! — аж крикнула я. — Та за що? Таж то суми треба, щоб у такі далекі краї їхати! І то на непевне! Бо таки скорше не вона, ніж вона. Чи ж мало гладких дівчат на світі? Та й не мало, — кажу, — кому таке трафитися, та якраз моїй доньці? Коби де якого-небудь чесного чоловіка трафила, а не то такого великого моцара! — так кажу. А сама в думці міркую: «Бог всемогучий керує всім. Хто знає, що може бути?»
А жиди кажуть:
