— І всі затихли?
— Ой, не затихли, о радісна мати принца! Тільки уздрівши самого падишаха, звернули проти нього копії й шаблюки. І було так тихо, як перед дуже великим злочином.
— А що на те падишах?
— Падишах спокійно сказав отсі слова: «Зі всіма говорити не можу. Нехай виступлять три провідники!»
— І виступили?
— Так, зараз виступили і стали в крузі серед мечів.
— А падишах що сказав до них?
— Ані одного слова не сказав, тільки блискавичним рухом руки витягнув шаблю і трьома ударами на місці зарубав усіх трьох так скоро, що ніхто й не спам’ятався.
Ель Хуррем зблідла. Кассім кінчив:
— Ціла казарма збунтованого війська кинула зброю і впала на коліна, благаючи прощення. Султан Сулейман мовчки обернувся і вийшов з казарми. І ще тої днини роззброїли їх. А заки сонце зайшло над Стамбулом, кров злила долівку у довгій на милю казармі яничарів.
Дрожачи під вражінням того, що говорив Кассім, запитала Ель Хуррем:
— І всіх їх на смерть засудив султан?
— О хассеке Хурем! Падишах не судив з них нікого, тільки віддав суд над бунтівниками в руки військового суду. Лиш казав покликати до того суду, кромі вчених суддів, ще одного простого жовніра-каліку, першого, якого зустріне його післанець на вулицях Стамбула. І той суд не помилував нікого. Бо вільно помилувати всякого злочинця й навіть убийника, але не вільно помилувати раз збунтованого війська. Коли б його помилував суд, то не помилував би Аллаг ні тих бунтівників, ні того суду.
— То ті яничари, що тепер є в Стамбулі, се зовсім інші?
— Зовсім інші, о Хуррем! Деякі з них надходили якраз з поблизьких міст, коли народ кінчив на вулицях Стамбула роздирати на шматки трупи збунтованих і кидати собакам кусники їх тіла.
Султанка Ель Хуррем закрила очі руками і сказала:
— Дійсно! Страшний єсть Джігад, але є ще страшніші річі, ніж Джігад. Ти правду казав, о Кассім!
А Кассім кінчив оповідати те, про що ніколи не оповідали правовірні мослеми в палаті падишаха:
— А на деякі подвір’я народ сам затягнув призначених на смерть бунтівників і, замкнувши всі брами, дивився з вікон, як голодні собаки живцем роздирали зв’язаних бунтівників.
Султанка відкрила руками очі і сказала:
— Се вже дуже жорстоко, о Кассім!
— Але справедливо, о Хуррем!
— Чому справедливо, о Кассім?
— Бо народ, котрий милосердиться над бунтівниками проти Аллагом даної влади, сам буде пошарпаний голодними псами, тільки ще гіршими, ніж ті пси, що мають шерсть на собі.
— То пси без шерсти гірші, ніж пси з шерстю? — запитала наївно.
— Безконечно гірші, о Хуррем! Бо навіть найлютіші пси з шерстю не збиткуються довго над ніким. Загризуть — і по всьому. А собаки без шерсти дуже збиткуються, о Хуррем, — і довго тривають їх знущання.
— А чому я ще не бачила таких небезпечних собак без шерсти? Як вони називаються?
— Ти бачила їх, о найкраща квіточко Едему! Ті собаки без шерсти називаються люде. На покаяніє народам сотворила їх безконечна мудрість Аллага, як найстрашнішу кару. І взяла мудрість Божа гнучність гадини, і зуби вовка, і рев медведя, і виття гієни, і скомління пса, і кігті леопарда, і рило безроги, і їдь скорпіона, і захланність тигра. І горе, о Хуррем, містам і країнам, котрі не пізнаються на тій собачій породі без шерсти.
Хвилину думала, потому запитала:
— То ти, о Кассім, відколи бачив початок бунту в Стамбулі, певно, змінився до глибини душі?
— Так, о Хуррем, я відтоді змінився до глибини душі, — відповів якимсь сухим голосом, як дервіш-аскет.
— І ти не уступив би перед бунтом, хоч би весь Стамбул ішов проти тебе…
— Я не уступив би, о Хуррем, хоч би весь Стамбул ішов проти мене, тільки сконав би у крові на станиці своїй, — відповів командант Стамбула голосом аскета.
— Так, як конає останній луч сонця, коли ніччю надходить туча, — додала.
— Ти добра, о Хуррем, що жовніра рівняєш з Божим блиском світла, — відповів вірний жовнір Сулеймана і глибоко склонився.
А султанка Ель Хуррем в ту саму хвилину в душі видавала вирок смерти на нього, на любимця свого, на Кассіма-башу, команданта Стамбула. Видавала вирок в ім’я Селіма — малого сина свого, будучого халіфа й султана Османів.
Видавала вирок, твердий і невмолимий. І вже очима своєї душі бачила скривавлену голову Кассіма, застромлену на страшній царській брамі Баб-і-Гумаюн, де вже чорні круки випили очі одного ад’ютанта її мужа.
— Тяжке єсть діло володаря, — промовила тихо, немов до себе.
— І тим тяжше, чим лучше серце його, — сказав чистий Кассім з отвертими очима.
— Ні, о Кассім! — немов вибухла. — Бо володар з чистим серцем має мир у душі! А що діється з тим, котрий миру не має?
Навіть не припускаючи, що і до чого говорить гарна султанка, відповів спокійно командант столиці:
— Мабуть, правду кажеш, о наймудріша із жінок мослемських, вибрана Аллагом на подругу найчистішого з праведних заступників Пророка!
Подякувала йому поглядом і встала. Авдієція була скінчена.
Командант Стамбула низько склонився, мов перед святою, бо султанка Ель Хуррем дійсно задержала вигляд невинности з дівочих літ своїх. Кассім зложив руки на грудях і, виходячи лицем обернений до жінки падишаха, пращав її словами:
— Благословенне хай буде ім’я твоє, як ім’я Хадіжі, жінки Пророка, що тихо несла з ним тягар його життя!
Коли Кассім опустив кімнату і затих шелест його кроків на дорогих килимах її будуару, — впала на диван, обняла аксамітну подушку руками і зайшлася здавлюваним плачем.
