отворену браму. Одначе отвір був завузький, щоб більша сила їх могла нараз вдертися в місто.
Щойно коли двома мінами зробили більший вилім біля монастиря Августинів коло Кернтнертору, припустили в тім місці тридневий наступ. Безнастанно гриміла артилерія з обох боків і безнастанно грали труби, позавни і трембіти з веж Августинів і церкви св. Стефана: їх весела музика мала додавати відваги оборонцям міста.
Так ішли дні за днями — криваві дні.
Ще дві міни сильно поширили вилім біля Кернтнертору. І воєнна рада везирів і башів під проводом падишаха вирішила останній та найбільший наступ, бо студінь і недостача харчів давалися вже взнаки турецькому війську. Остигаючий запал війська піднесено приреченням величезних сум в золоті. Кождому яничарові обіцяно виплатити тисячу аспрів. Герольди викликували в таборі, що котрий простий воїн перший дістанеться на мури міста, одержить тридцять тисяч аспрів, а коли се буде субаші, то стане цісарським намісником. Сам Сулейман під’їхав аж під мури города й, оглянувши вилім, висказав за його величину признання великому везирові. А вилім той мав 45 сажнів довжини.
Як морські хвилі в час бурі, рушили мудшагіди[84] в великий вилім муру, а кров і мозок значили їх сліди.
Рев гармат і крики свіжих полків падишаха, що перли на мури Відня, долітали аж до Сіммерінга, до золотих наметів Роксоляни.
Султанка Ель Хуррем лежала на шовковім дивані, і якась дивно прикра розкіш розпирала її грудь і тамувала віддих. Думала. Вона всім єством своїм не хотіла упадку того міста, якого дзвони так жалісно молилися до неба. Але ся війна була її ділом. Пригадувала собі, як отворила святу Браму Фетви та на питання султана одержала відповідь імамів, якої хотіла, що й вона, хоч жінка, має обов’язок брати участь у святій війні проти невірних — по словам Корану:
«Йдіть, легкі і тяжкі, та ревнуйте добром і кров’ю на шляху Господнім!»[85]
Не могла забути, як тоді шаліла султанська столиця і як п’яні восхитом дервіші виносили з меджидів золоту, як сонце, хоругов Пророка і червоні, як кров, прапори Османів і білі Омаядів, зелені фатимідів, чорні Аббасидів.
Пригадувала собі, як султан не хотів, щоби брала з собою в поход своїх малих синів, Селіма й Баязеда. Тоді вона вдруге зажадала рішення імамів. І вдруге Шейкуль-іслям, голова імамів, на питання, чи й діти обов’язані брати участь у святій війні, дав таку відповідь на письмі:
«Ми зволили відповісти: так. Бог всевишній знає се лучше. Писав се я, потребуючий Божої помочі, син свого батька, — нехай Аллаг вибачить обидвом, коли написана недобра відповідь».
І молоденький син Роксоляни Селім взяв участь в поході. Виїздив зі столиці на коні поруч свого батька в оточенні гвардії султана. А мати їхала з ним у відкритій колясі, п’яна мріями, як роза, повна червені й запаху.
Не могла відвести очей від малого Селіма. Для нього хотіла збагнути таємницю війни й держави, хоч смерть двох людей, яких убила в обороні будучности свого старшого сина, зразу дуже її прив’язала до нього, потому усувала його в тінь.
Вечеріло, і дитина вже спала в наметі.
З вежі св. Стефана долітали звуки дзвонів на тривогу.
А наступ мудшагідів шалів криваво кругом мурів Відня і все кріпшав.
До намету хассеке Хуррем вступив Сулейман з глибоко на чоло насуненим турбаном. Мав хмару на обличчі і спрагу в очах. Знала вже добре свого мужа. Встала і сама налила йому чашу сорбету. Він мовчки почав пити. Вона гладила його руку й успокоювала, мов дитину.
Випивши, сів на дивані й зажмурив очі. Був такий утомлений, що виглядав, як розпряжений лук. Тихо сіла коло мужа й навіть найменшим рухом не переривала його відпочинку. Помалу похилилася голова великого султана, і він з утоми заснув сидячи.
Сиділа біля нього, а в голові аж шуміло їй від ріжних думок. Боялася, щоб він особисто не повів своїх військ до наступу на мури Відня й не погиб.
Недовго спав завойовник Османів. Встав. Протер очі. Умився і збирався до виходу.
Не хотіла пустити його самого.
Одягнулася в свій вовняний бурнус, взяла шаль кашмірський і вийшла з ним.
Султан не говорив ні слова. Думав над чимсь.
Ель Хуррем казала й собі привести свого коника, сіла на нього і поїхала з чоловіком. За ними їхали два ад’ютанти.
Сулейман мовчки наближався до обляженого міста.
Коли під’їхали на якесь узгір’я, очам їх представився величавий вид. На високі окопи і мури Відня, як оком сягнути, дерлися зі всіх сторін рухливі муравлища полків падишаха, освітлювані червоним блиском заходячого сонця. Всі віденські церкви дзвонили на тривогу, жалібно, понуро.
Бам, бам, бам! Бам, бам, бам!
Гармати ревіли, міни тріскали. Чорний дим покривав окопи і мури міста. Коли вітер провівав його, видніли серед його клубів блискучі панцирі німецького лицарства і густа чернява полків мослемських, що, мов бурлива повінь, заливали зі всіх боків залізні відділи німців.
Кам’яними вулицями Відня бігли монахи з хрестами в руках і голосили: «Бог і Мати Божа помилують нарід, коли він варт Божого змилування!»
З домів виходили навіть ранені, щоб останками сил метати чим хто мав на ворога. А втомлений недостатком народ виносив останки харчів для підкріплення воїнів перед страшним наступом турецьких сил.
Кривавий бій шалів уже між окопами і мурами Відня. Стиснене і заливане мусульманами місто виглядало, як утомлений пливак, котрому на уста виступає смертельна піна: на мурах християнського міста появилися довгі процесії німецьких жінок у білих одягах, з малими дітьми при собі.
Вид їх мав підбадьорити борців і немов сказати їм своєю появою: «Коли не встоїте у бою, то дітей ваших застромлять на списи, а жінок і дочок ваших заберуть у неволю чужинці…»
Спів від них лунав — рівний, поважний. Священики в білих орнатах благословили їх і йдучих до бою лицарів золотими монстранціями. Церковні прапори маяли на вітрі. Дівчатка в білих одягах і самі смертельно бліді сипали квіти перед монстранціями.
А як на високій вежі св. Стефана ударив великий дзвін на «Ангел Господень», спазматичний плач потряс білими рядами жінок і дітей німецьких: вони, ревно плачучи, витягали руки до неба і благали помочі в Бога.
«Аллагу Акбар! Ла іллага іл Аллаг! Ва Магомет рассул Аллаг!» — лунало їм у відповідь з густих лав мослемів, що перли без уговку на мури міста. Перли й лягали покотом, і нові перли — без кінця.
Сулейман Величавий підніс очі до неба і сказав разом з військом своїм: «Аллагу Акбар! Ла іллага іл Аллаг! Ва Магомет рассул Аллаг!» — і рушив конем у напрямі свого штабу.
Султанка Ель Хуррем вмить догадалася, що він готов для одушевлення своїх полків особисто піти наступом на місто.
Задрижала на цілім тілі.
Бо якби муж її впав під мурами Відня, то хоч місто могло б тоді бути здобуте роз’юшеним військом мослемів, та всі плани її умерли б разом з життям її мужа. Ще син її був замалий, щоб міг устояти в тім вирі, який міг зірватися по смерті великого султана і його первородного сина. Ще майже нічого не приготовала до таких змін.
